Юрій Косач - День гніву

його за узду, клишоногі, вошиві, з ковтунами на головах, голомозі, нагі з жердястими ребрами, тільки в самих дертих шароварах, із шкаралущею бруду на плечах, бородаті, цигани, хлопи з-над Дністра, погоничі биті й тавровані йшли поряд з ним. Лірники сочили сльози з більм, плакали й інші, а ті, що вели коня за узду, що бралися руками за Хмелеву бурку, вили, вигукували, співали. Лірники, заводячи, кінчили:

Мушкети без курків,

а ще серце козацькеє

не боїться турків…

— Ідемо, малий, — крикнув Максим Семенкові, що перся наперед, злюще розштовхуючи голоту, — каші не застанем…

Але хлоп’я підбігало, його не слухало.

3

— Вічний мир, пане підчаший луцький, ваша мосте Львисерце-Виговський! Вічний мир прийде, бо мусить прийти, коли віримо в людський рід, коли віримо в людину, твір Божий. Скільки ж бо втрачено чину, скільки розгублених сил у служінні Марса? Йде ж людськість уперед, вперто й послідовно йде, не скажіть мені, що й вашою мрією — тільки війна, тільки тінь меча над юдоллю цією…

І магістр Гедеон Юрій Рославець, у горінні свойого, хоч і недовірливого, але порвистого ума, показав презирливо на це все, що довкруги, — на злотолиті од полуденної спекоти, запилені мури львівських вулиць, на квітіння садів, що збігали зі Святоюрського узгір’я; кишма кишить веселий люд, але все одно юдоль, це тлінна юдоль…

А його мость Іван Львисерце-Виговський, цей неуклінно усміхнений під своїм русявим вусом, цей лагідний, з провесінню сірявих очей лучанин, незлобиво мовив:

— Вічний мир, магістре? Хіба не думаєте, що й я прагну тільки Марсової охоти, й я делектуюсь[39] бряжчанням оружжя? Гай-гай, помислити тільки про розум людський, про вперте змагання його в виш — адже ж іще Леонардо сказав: ще «будуть у нас крила», адже ж homo eruditus[40] про що може марити інше, як не про радість творчості, радість крилатої мислі, радість відкриття, магістре, але…

— О, але, але — завжди ви зі своїм вічним але… — тупнув ногою розпалений магістр, спересердя перекинув падуанську мантилью через рам’я й клунок із книгами — єдину свою фортуну.

— Може б, і я, — сумовито поглянув Виговський на пале квіття вишень, що кучеряво схилились над муром, — може б, і я віддав себе залюбки студіям. Близький мені Абеляр, близька мені математика й геометрія, в священних афінських гаях хотів би я проходжуватись у тихій розмові, хотів би я оновити римське право за законами нової юридичної логіки…

— Та, ваша мосте, суєта вас принадила, золота жага цього королівства мізерного, гонитьба за шанобою й пихою?.. Посперечаєтесь, чи війна — отець усіх речей, знаю.

— Меч на землю принесено, не мир, мій друже. Відложимо на час ваші мрії про вдосконалення рахункової машини, що її почав конструювати пан Паскаль, ваш паризький учитель, магістре, — він посміхнувся, — машини, яка б вміла не тільки аддиції й субтракції, але й мультиплікації й дивізії[41], відложімо, бо не час, не час нам…

Хмари, як галери, галери дужовітрилі, хмари, як орлі крила, розгорнені над блакиттю, хмари плили над Святоюрським узгір’ям, а промені кривавими списами протинали їх — там угорі йшла битва елементів.

— Родиться людина, — сказав далі Виговський, — як нице ніщо, прийнявши Бога, тільки стає на дорогу дітей Божих;, чи ж має право, забувши про братію свою, таку темну, таку безталанну, хотіти собі лиш спасення?..

— Мало було б мені діла до обездоленої темної братії, — пхинькнув магістр, — черва хай зістанеться червою, а орли і самі полетять у підхмар’я…

— Ваші погляди близькі до єресі, — посміхнувся Виговський, — хоч ви визнавали мені, що вірите в Бога-Сотворителя, хоч кажете, що божеська іскра у вас снажить вас чинити добро. А що ж є Отчизна, — спинився він, осяяний сонцем, схилив своїм звичаєм голову набік і так пронизливо, так таємничо вдивлявся в магістра, — Отчизна…

— Всесвіт — Отчизна моя, — сказав Рославець.

— Хто всюди має, той нічого не має, але облишмо. Так тим більше, майстре, — посміхнувся Виговський, — коли тиранством гноблений ефіоп чи калмук, чи ж не станете й на його захист, бо ж і він людина, й у ньому є дух — іскра Божого…

— Стану, так мені допоможи Боже, бо в свободі народжується людина, й ніхто їй не сміє свободи відбирати…

— Тож бачите, — тріумфально вирік Виговський, — за свободу, за мир, за людину — дитя Боже — мусимо змагатись. Заснуємо вічний мир і почнемо новий день для людства, але тих, що проти нас, тих назвемо дітьми дияволовими…

— І тих знесемо, — в запалі сказав Рославець, — духом нашим, ваша мосте Виговський!..

— Духом і мечем, коли треба… Може, тим мечем, що нам син Божий приніс… А може, й земного, залізного треба буде нам меча…

Рославець відсунув берета на потилицю й чорне, блискучо-тучне, неуложене його волосся розмаялось. Надив його цей тихоголосий, цей луцький юрист, цей диспутант з обличчям Цинцината, хоч і проглядав фальшивість його інкурзій[42] в теологію; підозрював і у ньому прихованого безвірника. Строге обличчя паризького вчителя Томаса Гоббса, який нещадно вчив, що тільки держава — початок релігії, тільки держава — добро, пригадувалось безугавно в диспутах з Виговським. Але сам магістр признавав, що, прибувши із заходу, відбившись від дому, може, й далекий від мислей і хотіння тутешніх людей, земляків, не розуміє того, що палить їх. Може, судить їх іншим судом, тут земля згоряє, тут не треба метафізики, а діяння й простоти.

— Якщо я пристав до вашої акції, мості Львисерце-Виговський, — строго сказав він, — то це тому, що розуміння божеського мудрого порядку дала мені математика, й вона, що є верхів’ям людського ума, допомогла мені вміти відділяти добро від зла. Математика служить тільки добру. Йду з вами, бо прагну ладу, ordinem novum[43], пане підчаший!..

— І ordo novus настане, магістре. Це така ж правда, як та, що її безсмертний Регіомонтанус назвав тангенсом з відношення протикатети до катети, ви бачите, — посміхнувся Виговський, — що й волинських юристів цікавить іноді геометрія…

— Особливо, коли йдеться про фортифікаційні проекти, — лукаво посміхнувся й собі Рославець, — бувають же іноді юристи будівничими укріплень?..

— Так як філософи дипломатами…

Та вдаряв Благовіст і у війстя собору пливла юрба. Заїздили ридвани й кочі з гайдуками, цугами завертали знатні під дім Боїмів, панство шляхетно уроджене, кролевенята на Язлівці, Підгайцях і Бродах, виступали в червоних сап’янцях, в позлотистих деліях, відкладали соболині шапки з чапліми перами, увіходили в дім Божий, тільки злегка потуплюючи очі, але їхні гострі вуса так і пнялись угору, нездоланно, гордовито — далі шпалером