Річард Метісон - Я — легенда

сорок. «Любові чари правлять бал»[18], — промугикав раптом він. Слова безглуздо тріпотіли в його голові, як мокрі простирадла на вітрі.

Він повільно увійшов до вітальні й відчинив вхідні двері. З його вуст зірвалася лайка, коли він побачив поперек тротуару понівечене тіло жінки. Він гнівно напружився, але через це біль знову запульсував у голові, і довелося розслабитися. Почувався він кепсько.

Небо було мертвотно-сірим. «Чудово, — міркував він. — Ще один день у цій замурованій щурячій дірі». Злісно грюкнувши дверима, він здригнувся від болю, що знову роздирав йому голову. Ззовні почувся хрускіт, коли залишки дзеркала впали й розтрощилися об долівку ґанку. «Казково», — встиг подумати він, перед тим як біль знову пронизав його голову.

Дві чашки гарячої чорної кави зробили його шлунку лише гірше. Він відставив чашку й пішов до вітальні. «До біса це все, — думав він, — нап’юся знову».

Алкоголь на смак був наче скипидар, тому він із роздратованим гарчанням пожбурив склянкою в стіну, дивлячись, як випивка стікає на килим. «Дідько, я так без склянок лишуся», — подумав він, намагаючись опанувати власне дихання, від чого ніздрі в нього широко роздулися.

Завалившись на диван, він сидів і повільно трусив головою. Усе це безглуздо; вони перемогли, клята нечисть подужала його.

Він знову відчував занепокоєння; відчуття було таким, неначе він ставав усе більшим, а будинок навколо стискався, і було лише питанням часу, коли він, роздираючи на шматки каркас будівлі, проб’ється назовні, а довкола ширятимуть рештки будинку — дерево, пластик та цегла. Він швидко підвівся й пішов до дверей, тремтливими руками відчиняючи їх.

Він стояв на газоні, вдихаючи на повні груди вологе ранкове повітря, відвернувшись від ненависного йому будинку. Його лють поширювалася на все довкола — прилеглі будинки, бруківку, тротуар, газони — він ненавидів усю Сімарон-стрит.

Це почуття в ньому наростало дедалі сильніше. Ураз він зрозумів, що йому конче потрібно покинути це місце. Хмарна чи яка там погода, але він хотів забратися геть.

Він зачинив двері, відімкнув гараж і підняв товсті розсувні ворота доверху. Назад він їх не опускав. «Я скоро й повернуся, — думав він. — Лише трохи прокатаюся».

Давши задній хід, він виїхав під’їзною доріжкою на вулицю, розвернув універсал і втиснув важіль газу в підлогу, прямуючи в бік бульвару Комптон. Він гадки не мав, куди їде.

На швидкості сорок миль він завернув за ріг, розганяючись до шістдесяти п’яти. Авто під ним мчало вперед, а він і далі втискав важіль газу ногою. Його руки цупко тримали кермо, а обличчя застигло, мов кам’яне.

Розігнавши авто до вісімдесяти дев’яти миль за годину, він пронісся безлюдним, покинутим бульваром, розтинаючи тишу громовим ревом двигуна.

«Це здичілий сад; лиш бур’яни, потворне й хиже зілля, буяє в нім…»[19] — проказував він подумки, повільно ступаючи цвинтарем.

Трава виросла настільки високою, що хилилася додолу від власної ваги. Подвір’я цвинтаря заповнила тиша, яку порушували тільки шелест трави під його чобітьми та спів пташок, якого нікому тепер було цінувати. «Колись я думав, що вони співають, бо світ перебуває в гармонії, — міркував Роберт Невілл. — Тепер знаю, що помилявся. Вони співають, бо на більше їм бракує клепки».

Він промчав шість миль на повній швидкості, допоки усвідомив, куди прямував увесь цей час. Чудно, як його тіло та розум приховали це від свідомості. Він лише знав, що почувався зле й пригнічено, бажаючи забратися якнайдалі від будинку. Але й подумати не міг, що прагнув навідати Вірджинію.

Утім, не забарившись, він приїхав прямісінько в це місце. Залишив авто на узбіччі, зайшов крізь поіржавілі ворота і впевнено став крокувати порослим хащами подвір’ям.

Він уже й пригадати не міг, як давно востаннє тут був. Щонайменше місяць. Він жалкував, що не взяв із собою квітів, проте він навіть був не певен, куди їде, доки не прибув сюди.

Він міцно стис губи, відчуваючи, як давній смуток здушив усе всередині. Ну чому він не міг поховати тут і Кеті? Навіщо було сліпо дослухатися до тих телепнів та їхніх розпоряджень під час чуми? Якби тільки вона могла бути тут же, спочиваючи поблизу своєї матері.

«Не починай знову», — гнівно наказав він собі.

Наближаючись до склепу, він заціпенів, помітивши, що залізні двері трохи прочинені. «Ні, тільки не це», — подумав він. Зірвався з місця і помчав крізь зарості вологої трави. «Хай вони тільки пальцем її зачепили, я випалю це місто дотла, — пообіцяв він собі. — Богом присягаюсь, я каменя на камені не залишу, якщо вони тільки доторкнулися до неї».

Він розчинив двері навстіж, з силою гримнувши ними об мармурову стіну склепу. Його очі поспіхом відшукали постамент, на якому була розміщена запечатана труна.

Напруга поволі спала; він глибоко вдихнув. Ніким не займана, труна була на своєму місці.

Тільки зайшовши досередини, він помітив чоловіка, що лежав у кутку склепу, всім тілом звиваючись на холодній кам’яній долівці.

Загарчавши від люті, Роберт Невілл рвонувся до чоловіка, цупко вхопив його за пальто й поволік долівкою; рвучко пожбурив його надвір. Тіло перекотилося на спину, блідим обличчям догори.

Роберт Невілл повернувся до склепу, його груди важко здіймались і опадали. Він заплющив очі і став біля труни, поклавши на неї долоні.

«Я тут, — думав він. — Я повернувся. Згадай мене».

Він викинув квіти, які приніс минулого разу, й очистив долівку від листя, що встигло залетіти досередини через відчинені двері.

По тому він усівся біля труни, притулившись чолом до металу.

Тиша оповила його своїми холодними та лагідними долонями.

Він думав, що міг би й померти отак — лагідно, у спокої, без трепету та криків. Якби він лише міг бути з нею. Якби тільки вірив, що може бути з нею.

Його пальці поволі стиснулись, а голова впала на груди.

«Вірджиніє. Забери мене до себе».

Кришталева сльоза впала на його непорушну руку…

Він гадки не мав, скільки там пробув. Хай там що, але час притуплює найглибший смуток, навіть безмежний відчай. «Страшне прокляття флагелантів[20], — подумав він, — бо навіть ті з плином часу звикають до ударів батогів».

Випроставшись, він підвівся. «Досі живий», — подумав він. Безглуздо б’ється його серце, марно струмує венами кров, кістки, м’язи, шкіра — усе й далі забезпечує його безсенсовне існування.

Ще якусь хвилю він простояв, дивлячись на труну, потім, зітхнувши, пішов, нечутно зачинивши за собою двері, немов побоюючись потривожити сон покійної.

Про чоловіка він і думати забув. Мало не перечепився через нього, відскочив убік, вилаявся про себе і рушив