Елізабет Гілберт - Природа всіх речей

величали «королем». З цього Генрі виснував, що всюди, куди вирушають англійські джентльмени, вони неодмінно шукають собі короля.

Він виловлював черепах і їв дельфінів. Його кусали мурахи-шашелі. Тим часом корабель плив далі. Генрі бачив крихітних індіанців з гігантськими мушлями у вухах. Бачив, як тропічний шторм зафарбовує небеса блідо-зеленим — єдине, що наганяло страху на старших моряків. Бачив палаючі гори, що звалися вулканами. Вони прокладали собі шлях на північ. Знову позимніло. Він знову їв щурів. Судно пристало до західного узбережжя північноамериканського континенту. Там Генрі скуштував оленини. Бачив людей, які вбиралися в хутра й торгували бобровими шкурами. На його очах нога моряка заплуталася в якірному ланцюгу, й того потягнуло за борт, де він знайшов свою смерть.

Корабель плив ще далі на північ. Генрі бачив хатини з китових ребер. Купив вовчу шкуру. Разом з містером Нельсоном збирав примули, фіалки, смородину і ялівець. Бачив індіанців, які жили в землянках і ховали від англійців своїх жінок. Їв поточену личинками солонину. Позбувся ще одного зуба. Чув, як у Беринговій протоці завивають арктичної ночі морські чудовиська. Усі сухі речі, які в нього були, дощенту промокли, а відтак покрилися льодяною кіркою. Борода, хоч і негуста, примерзла до шкіри. Волосинки перетворилися на бурульки. Вечеря примерзла до тарілки, й він зостався голодний. Але Генрі не скаржився. Він не хотів, щоб серу Джозефу Бенксу потім доповіли, що він хоч раз на щось нарікав. Вовчу шкуру хлопець виміняв на пару снігоступів. Він бачив, як помер корабельний лікар містер Андерсон, і його поховали в морі — в моторошному світі вічної мерзлоти й мороку. В нього перед очима моряки заради розваги гатили з гармат по морських левах на березі, допоки там не зосталося жодної живої істоти.

Він бачив Аляску, землю росіян. Допомагав варити пиво з ялини, що його моряки мусили пити, хоч і терпіти не могли, бо іншого не було. Зустрічав індіанців, які мешкали в халупах, анічим не кращих за берлоги, де жили звірі, що їх вони полювали й споживали, а ще росіян, які застрягли на китобійній станції. Чув, як капітан Кук сказав про старшого російського офіцера (високого, вродливого блондина):

— Це, без сумніву, джентльмен із достойної родини.

Здавалося, що всюди — навіть у цій Богом забутій тундрі — важило на тому, щоб бути джентльменом із достойної родини. У серпні капітан Кук облишив свою затію. Ніякого Північно-Західного проходу їм знайти не вдалося, а шлях «Резолюшну» вже заступили велети-айсберги. Вони різко змінили курс і вирушили на південь.

І не зупинялися, поки не дісталися Гаваїв. Не варто було їм туди плисти. Краще б знемагали від голоду серед льодовиків. Гавайські королі виявилися бузувірами, а тубільці — зухвалими злодійчуками. Гавайці були геть не схожі на лагідних, приязних таїтянців — і жили їх на островах тисячі. Але капітан Кук будь-що потребував прісної води й не міг покинути порт, не заповнивши трюм. Туземці грабували корабельне добро, англійці жорстоко їх карали. Стріляли рушниці, індіанці проливали кров, вожді не тямили себе від люті, з обох боків лунали погрози. Дехто казав, що з кожною новою крадіжкою капітан Кук гнівався дедалі більше, ставав ще жорстокіший, шаленів і бісився, рвав і метав. Але індіанці цупили далі. Цьому конче треба було покласти край. Вони витягали цвяхи просто з корабля. Крали човни й зброю. Рушниці стріляли ще частіше — ще більше індіанців падали без духу. Генрі день і ніч стояв на чатах, й ока не склепивши. Жодна душа не спала.

Капітан Кук рушив на сушу, воліючи зустрітися з вождями, вмилостивити їх — назустріч йому вийшли натомість сотні розгніваних гавайців. За одну мить юрба перетворилася на розлючений натовп. У Генрі перед очима капітана Кука вбили — груди йому проштрикнули списом, череп проламали — і кров його змішалася з хвилями. Одна мить — і великого мореплавця не стало. Тубільці пошматували його тіло. Пізно ввечері індіанець в каное завдав їм найбільшої образи — жбурнув на палубу корабля кавалок капітанового стегна.

Генрі спостерігав за тим, як на знак помсти англійські моряки спалили дощенту ціле поселення. Вони заледве стрималися, щоб не вирізати всіх чоловіків, жінок і дітей на острові. Понівечені голови двох індіанців настромили на палю — і настромлять ще, пообіцяли моряки, якщо тіло капітана Кука не повернуть, щоб належно поховати. Другого дня мертвого капітана повернули на «Резолюшн», тільки без хребта й ніг, яких так ніде й не знайшли. Генрі бачив, як рештки командира корабля поховали в морі. Капітан Кук ніколи ні слова не сказав до Генрі, а Генрі — дотримуючись поради Бенкса — жодного разу не трапився йому на очі. Але Генрі Віттекер був живий, а капітан Кук — мертвий.

Він сподівався, що після трагедії вони повернуться до Англії, але даремно. Капітаном став чоловік на ім’я містер Клерк. Вони ще не сповнили своєї місії — віднайти Північно-Західний прохід. Щойно настало літо, корабель знову вирушив на північ, у нестерпний холод. Генрі обсипало попелом і пемзою з вулкану. Свіжі овочі вже давно поїли, доводилося пити солонкувату воду. Судно переслідували акули, ласуючи нечистотами з вбиралень. Вони з містером Нельсоном задокументували одинадцять нових видів полярної качки — і дев’ять з них з’їли. Він бачив, як повз їхній корабель ліниво проплив велетенський білий ведмідь. Спостерігав, як індіанці прив’язували себе до маленьких каное, вкритих хутром, і плавали в воді так, наче злилися зі своїм човном в одного звіра. Дивився, як індіанці мчали по льоду, а їхні пси тягнули їх уперед. Був свідком, як наступник капітана Кука — капітан Клерк — загинув у тридцять вісім років і знайшов свій останній притулок у морі.

Тож Генрі пережив уже двох англійських капітанів.

Вони вдруге відмовилися від затії з Північно-Західним проходом. Попливли на Макао. Він бачив цілі флотилії китайських джонок і знову зустрів представників Голландської Ост-Індської компанії в чорній одежі й простих черевиках на дерев’яній підошві, якими аж кишіло довкола. Здавалося, що в кожному куточку світу хтось та й був у боргу перед якимось голландцем. У Китаї Генрі дізнався про війну з Францією і революцію в Америці. Вперше про них почув. У Манілі він побачив іспанський галеон, навантажений, як подейкували, сріблом на два мільйони фунтів. Свої снігоступи він виміняв на іспанський морський кітель. Зліг від дизентерії — всі вони злягли — але одужав. Генрі побував на Суматрі, а відтак на Яві, де вкотре побачив, як заробляють на хліб голландці. Узяв це собі на