Грегорі Девід Робертс - Шантарам

і нетрища. Ніхто не проганяв жебраків з вулиці, ніхто не виганяв мешканців нетрищ з їхніх хатин. Хоч яке тяжке було їхнє життя, вони збували час на тих самих проспектах і в тих самих парках, що й заможні люди. Всі вони були вільні. Це було вільне місто. Я закохався в нього.

Звісно, я трохи губився в цьому вировиську протилежних інтересів; безцеремонне жебрацтво і шахрайство бентежили мене. Я не розумів мов, які чув. Мені були не знайомі культури, представлені різним одягом, сарі, тюрбанами. Я ніби дивився екстравагантну постановку якоїсь хитромудрої п’єси, гадки не маючи про її зміст, проте все воно несамохіть викликало в мене радісну усмішку. За мою голову призначили винагороду, за мною гналися, та я почувався так, наче відірвався від погоні. Коли ти вислизаєш від переслідування, кожен день для тебе — ціле життя. Кожна хвилина свободи — це окрема історія зі щасливим кінцем.

І я був радий, що зі мною Прабакер. Його добре знали в місті, з ним сердечно віталися різні люди.

— Ти, мабуть, голодний, містере Ліндсею,— сказав Прабакер.— Ти щаслива людина, прошу вибачення за такі слова, а щаслива людина завжди має хороший апетит.

— Гм. Щодо апетиту ти маєш рацію. Але де ж той ресторан, куди ми прямуємо? Якби я знав, що він так далеко, то захопив би з собою готовий сніданок, щоб з’їсти дорогою.

— Трохи ще, не дуже далеко,— жваво відгукнувся він.

— О’кей.

— О так! Я відведу тебе в найкращий ресторан, з чудовими стравами Махараштри[10]! Ти наситишся без проблем. Всі бомбейські гіди, подібні до мене, їдять там свою їжу. Це такий хороший ресторан, що він повинен платити поліції бакшиш удвічі менший, ніж зазвичай. Ось який він хороший!

— О’кей.

— О так! Але спочатку дозволь мені добути для тебе індійську цигарку. І для мене теж. Зараз ми повинні зупинитися.

Він підвів мене до вуличної ятки завбільшки з картярський столик. На ній були розкладені пачки різних сортів цигарок. Тут-таки на великій мідній таці тіснилися срібні тарілочки з подрібненими кокосовими горіхами, прянощами і різноманітними пастами невідомого походження. Поряд зі столиком стояло відро з водою, де плавало вузьке гостре листя. Продавець діставав листя, змащував його пастою, додавав суміш подрібнених фініків, кокосових горіхів, бетеля[11] та прянощів і згортав це все в маленькі трубочки.

Прабакер пропхався до продавця. Я витягнув шию, спостерігаючи за ним поверх голів, і ступнув на бруківку. І тоді пролунав крик:

— Бережися!

Чиїсь руки схопили мене за лікоть і пхнули назад на тротуар. Тієї ж миті повз мене з ревом пролетів величезний двоповерховий автобус. Я був би вже трупом, якби не ці руки. Я обернувся, щоб подивитися на мого рятівника. Це була найчарівніша з усіх жінок, яких я коли-небудь бачив. Струнка, білолиця, з чорними косами, що спадали на плечі. На зріст невисока, та її впевнено розправлені плечі, горда постава свідчили про неабияку життєву міць. На ній були шовкові панталони, зав’язані біля гомілок, чорні черевички без каблуків, вільна бавовняна блуза і велика шовкова шаль. Кінці шалі, перекинуті за спину, нагадували роздвоєну гриву. Весь її одяг переливався різними відтінками зеленого.

Іронічна усмішка, що грала на її повних вустах, виражала все те, заради чого її можна кохати і чого можна остерігатися в ній. У цій усмішці була гордість, а в контурах тонкого носа — спокійна упевненість. Сам не знаю чому, але я відразу відчув, що багато хто її гордість розглядає як зарозумілість, а певність плутає з байдужістю. Я цієї помилки не зробив. Її великі очі вражали своєю насиченою зеленню. Такими зеленими бувають дерева в яскравих барвистих снах. Таким зеленим було б море, якби воно могло досягти досконалості.

Вона й досі тримала мене за лікоть. Таким буває дотик коханої — знайомий і збудливий водночас, як вимовлена пошепки обіцянка. Мною оволоділо майже непереборне бажання притиснути її руку до свого серця. Можливо, мені й слід було так зробити. Тепер я знаю, що вона не стала б кепкувати з мене, їй це сподобалося б. І хоч ми були незнайомі, проте секунд із п’ять стояли, дивлячись одне на одного, а всі ті паралельні світи й паралельні життя, які могли б існувати, але ніколи існувати не будуть, оберталися довкола нас. Нарешті вона сказала:

— Вам поталанило. Ще трохи...

— Так,— усміхнувся я.

Вона поволі прибрала руку. Це був м’який природний жест, але я відчув розрив контакту між нами так гостро, неначе мене грубо висмикнули з глибокого щасливого сну. Я нахилився і глянув їй за спину.

— Що там таке?

— Я шукаю крила. Адже ви мій янгол-рятівник.

— Боюся, що їх немає,— відповіла вона з глузливою посмішкою.— В мені дуже багато від диявола.

— Та невже? — усміхнувсь я.— Цікаво, скільки саме?

Біля ятки стояв гурт людей. Один з них — гарний кремезний чоловік років двадцяти п’яти — гукнув:

— Карло, ходімо, яар[12]!

Обернувшись, вона помахала йому, потім простягнула мені руку, її долоня була міцна, та важко було сказати, які почуття вона виражає. Усмішка її була такою ж двозначною. Можливо, я сподобався їй, але не виключено, що вона просто хотіла скоріше закінчити розмову.

— Ви не відповіли на моє запитання,— сказав я, випускаючи її руку.

— Скільки в мені від диявола? — запитала вона з дратівливою напівпосмішкою.— Це дуже інтимне запитання. Мабуть, найінтимніше з усіх, які мені коли-небудь ставили. Та якщо зазирнете при нагоді в «Леопольд», то, можливо, з’ясуєте це.

Підійшли її друзі, і вона покинула мене. Це були молоді індійці, вбрані відповідно до європейської моди, поширеної у представників середнього класу. Вони раз у раз сміялися і дружньо ляскали один одного по спині, та жоден з них і не доторкнувся до Карли. Здавалося, її оточує аура, одночасно приваблива і недоступна. Я підійшов трохи ближче, вдавши, ніби мене цікавить, як продавець скручує листя. Вона щось казала друзям, але мови я не розумів. Голос її цією мовою набув незвичайної глибини. Либонь, це теж повинно було послужити мені попередженням. Як кажуть афганські свахи, «голос — половина любові». Але тоді я не знав цього, і моє серце кинулося в такі нетрі, куди навіть свахи бояться зазирати.

— Ось, містере Ліндсею, я узяв дві цигарки для нас,— сказав Прабакер, підходячи до мене.— Це Індія, країна бідняків. Тут не треба купувати цілу пачку цигарок. Одну