Джек Лондон - Біле Ікло

З рушницею в руках він пірнув у кущі, що росли обабіч дороги. Його наміри були досить зрозумілі. Обравши нарти центром кола, яким біг Одновух, Білл хотів перерізати на цій кривій шлях вовкам. Із рушницею в руках серед білого дня він міг залякати вовків і врятувати собаку.

– Гляди, Білле! – загарчав йому вслід Генрі. – Будь обережним! Не ризикуй собою!

Генрі сів на нарти й став чекати. Йому більше нічого не залишалося. Білл уже зник з-перед очей, але Одновух, то щезаючи, то з’являючись, виднівся серед кущів і сосен, що росли де-не-де. Генрі вважав його становище безнадійним. Собака прекрасно усвідомлював небезпеку, що загрожувала йому, але біг по зовнішньому колу, а вовки – по внутрішньому, меншому. Марно було припускати, що Одновуху вдасться настільки випередити своїх переслідувачів, щоб учасно перетнути їхнє коло й дістатися нарт.

Шляхи їх мусили схреститися. Десь там, у снігу, зникаючи з його очей за деревами й кущами, – Генрі знав це, – Одновух, Білл і вовки повинні були зійтися. Це трапилося набагато раніше, ніж він очікував. Він почув постріл, потім іще два, один за одним, і сказав собі, що в Білла немає більше набоїв. Потім Генрі почув лемент і ревіння. Він упізнав жалісний і переляканий виск Одновуха, крик пораненого вовка, і це було все. Виття припинилося. Ревіння стихло. Тиша знову спустилася на мертву пустелю.

Генрі довго сидів на нартах. Йому не треба було йти, щоб з’ясувати, що трапилося. Він знав це так само добре, якби бачив усе на власні очі. Раптом він швидко встав і витяг сокиру з нарт, але потім знову сів і замислився; собаки, що залишилися, здригаючись усім тілом, скрутилися коло його ніг.

Нарешті Генрі важко зіп’явся на ноги, ніби втративши відразу всю свою енергію, і взявся запрягати собак у нарти. Перекинувши через плече мотузку, він став тягти їх разом із собаками. Але Генрі не зайшов далеко. Щойно почало смеркатися, він хутко зробив привал і подбав про те, щоб зібрати якомога більше дров. Він нагодував собак, зварив і з’їв свою вечерю й приготував собі постіль коло самого вогню.

Але йому не судилося заснути цієї ночі. Перш аніж він устиг заплющити очі, вовки підійшли зовсім близько. Тепер їх можна було роздивитися, не напружуючи зір. Вони оточили його й багаття щільним колом; при сяйві вогню він бачив, що одні з них стояли, інші лежали, треті, нарешті, пластували на животі або прогулювалися туди й сюди. Деякі навіть спали. Генрі бачив, як вони, скрутившись на снігу, мов собаки, насолоджувалися сном, про який йому тепер годі мріяти.

Він старанно оберігав яскравий вогонь, знаючи, що це єдина перепона, яка відокремлює його тіло від їхніх голодних пащ. Обидва собаки щільно тулилися до нього з обох боків, ніби шукаючи захисту; вони жалісно скавучали й злобливо гарчали, коли якийсь із вовків підходив занадто близько. Це гарчання зазвичай викликало у вовчій зграї сильне хвилювання; звірі зводилися на ноги й робили спроби підійти ближче, наповнюючи повітря виттям і ревінням. Потім усе знову заспокоювалося, і вони вкотре поринали в перерваний сон.

Одначе коло звужувалося чимраз більше. Поступово, дюйм за дюймом, наближаючись один по одному, звірі зменшували своє коло, поки не опинялися, нарешті, на відстані стрибка. Тоді Генрі вихоплював із багаття розжеврені головешки й кидав їх у зграю. Наслідком цього був миттєвий відступ, що супроводжувався виттям й гарчанням, коли влучно кинута головешка попадала в надто сміливого звіра.

Ранок застав Генрі стомленим і змарнілим від безсонної ночі. Він приготував собі сніданок у пітьмі й о дев’ятій годині – коли почало розвиднятися, вовки трохи відступили, – взявся виконувати план, обміркований уночі. Зрубавши молоді ялинки, чоловік зробив із них поперечки й високо прикріпив їх, на зразок риштування, до стовбурів двох більших дерев. Потім, зв’язавши із санної упряжі підіймальну линву, він за допомогою собак підняв труну вгору, на риштування.

– Вони дісталися Білла й, можливо, дістануться мене, але ніколи не торкнуться вас, юначе, – сказав Генрі, звертаючись до мерця в його дерев’яній гробниці.

Потім він вирушив далі; собаки охочіше потягли вже легші нарти; вони також розуміли, що порятунок там, попереду, у Мак-Геррі.

Вовки зовсім осміліли й спокійно бігли позаду й обабіч, висолопивши червоні язики; на їхніх худорлявих боках із кожним рухом вимальовувалися ребра. Вони були дуже худі, справжні мішки, наповнені кістками, з мотузками замість м’язів; і можна було дивуватися, як вони ще тримаються на ногах.

Мандрівник вирішив зупинитися до настання темряви. Опівдні сонце не тільки зігріло південний край неба, а й навіть визирнуло блідим золотавим ободком із-під обрію. Генрі зрозумів, що дні стають довшими, що сонце вертається. Але перш аніж сонце встигло зникнути, він зупинився на ночівлю. Залишалося ще кілька годин сірих сутінок, і Генрі використав їх на те, щоб заготовити дрова.

Ніч знову принесла із собою страх. Вовки ставали чимдалі сміливішими, а на Генрі зле впливало безсоння. Він починав мимоволі дрімати, скулившись коло вогню й закутавшись у ковдру, із сокирою між коліньми; обидва собаки, міцно притулившись до нього, сиділи обабіч. Якось він прокинувся й побачив перед собою на відстані яких-небудь дванадцяти футів великого сірого вовка, найбільшого зі зграї. Коли Генрі глянув на нього, звір зухвало потягнувся, як ледачий пес, і позіхнув перед самим його носом. При цьому він дивився на людину, як на свою власність, ніби це була зготовлена для нього страва, яку йому незабаром треба з’їсти. Така сама упевненість відчувалася в усієї зграї. Генрі міг нарахувати десь двадцять вовків, що жадібно дивилися на нього або спали на снігу. Вони нагадували йому дітей, яких зібрали навколо накритого столу і які чекали дозволу попоїсти. І цією їжею був він. Його цікавило, коли і як вони почнуть його їсти.

Підкидаючи дрова у вогонь, Генрі раптом відчув надзвичайну ніжність до свого тіла, почуття, зовсім не знайоме йому досі. Він спостерігав за грою своїх м’язів і спритними рухами власних пальців. При сяйві багаття він повільно згинав пальці то один за одним, то всі разом, широко розчепірюючи їх або роблячи швидкі поривчасті рухи. Він розглядав форму нігтів, завдаючи ударів із різною силою по кінчиках пальців, щоб перевірити на спроможність відчувати свої нерви. Це заняття цілком поглинуло його; йому стало раптом безмежно близьке це тіло, що вміло так спритно, добре й тонко працювати. Час від часу чоловік кидав сповнений жаху погляд на вовче коло,