Galina Vasilievna Moskalets - Королівство, Galina Vasilievna Moskalets

поставиться до цього Повелитель, але редактора «Посейбічних і потойбічних новин» навряд чи зацікавить такий матеріал у стилі фентезі. Однак професійна честь репортера вимагає бути в курсі справи. Стосунки між Королівством та Імперією не обходили Мортіуса. Йому вистачало безладу у власній країні, де доводилося ховати тигра на балконі і заробляти на життя в темних сил.

Він не зателефонував ні Повелителю, ні редактору. Ні хто, правда, не змушував його до цього, але, заручившись попередньо підтримкою, менше ризикуєш ускочити в якусь халепу. Тигр учив Мортіуса обережності, та не довчив.

На перший погляд, випадки, про які інформував дід Пилипко, не вартували того, щоб іти поночі до парку. Піротехнічні вправи майбутніх терористів нікого вже не дивували. А лис у трамваї міг виявитись дресированим лисом, або навіть просто собакою рідкісної породи. Якщо це так, Мортіус нікому не зізнається. Зрештою, алергія послаблює не лише звичайний ніс, але й репортерський.

Жив Мортіус неподалік від Погулянки, того самого парку. Надворі було дуже темно. Люди, втомлені гримавицею та блискавками, позасинали, дихаючи посвіжілим повітрям. Мортіус зачув запах м'яти біля порожньої трамвайної зупинки. Для нього це аж ніяк не асоціювалось із засіданням Клубу книголюбів, куди так пишно виїхали дві відьми з вулиці Кульбабової. Одного разу він пробував дізнатися трохи більше про це збіговисько темних сил, вилізши на дерево. Бо то таки дивна річ – любити книги, не читаючи їх. Ніхто з членів клубу не вмів читати.

Мортіус ледве тоді не загинув. Гілка під ним зламалася, по саду кружляв у ритуальному танці вовкулака. Йому приспічило перетворитись на вовка якраз під час засідання Клубу. Звісно, бідолаху негайно відпустили. Вовки з людей – і більші, і сильніші, бо в першому своєму, людському втіленні регулярно харчуються, та й звикли дбати про здоров'я. Серед вовкулак Мортіусу зустрічався навіть професор університету, спеціаліст із міжнародного права, котрий мусив узгоджувати закордонні відрядження з фазами місяця. Бо що було б, якби професору припекло перекинутися на вовка десь у літаку чи під час доповіді на конференції? Мортіус навчився з одного погляду розпізнавати вовкулак. Була в їхніх очах якась нелюдська туга, аж ставало шкода. Однак зустрічатися з ними, коли вони у вовчій подобі, – зась. Недосвідчені вовкулаки при зустрічі з людиною починали вити, а тоді вже кидались на неї. Мортіуса якраз це і врятувало: поки вовк вив, задерши морду до місяця, він встиг скочити в підвал, де зберігалось паливо, і просидів там до ранку під порожньою балією.

Отже, він не знав ні Статуту клубу, ні його правил, ні того, чим займалися на засіданнях. Але завжди хотів знати. Чим більша таємниця, тим вона дражливіша.

Стежки Погулянки Мортіус знав від дитинства. Ліхтарик у його праці був річчю зайвою і навіть небезпечною. Гулі, синці, подряпини належали до неминучих професійних травм, і тому він стійко витримував біль, як і образи, лайку, стусани некультурних громадян міста. Усе це терпілося задля Колобка – тигра Іллі.

Зрештою, у нічній прогулянці безлюдним парком було щось романтичне. Думки, які з'являлися за такої оказії в голові, Мортіус записував на диктофон. Доріжка, посипана битою цеглою, вела вниз, і за зруйнованим дитячим майданчиком ділилась на кілька витоптаних різними істотами стежечок у траві, такій буйній і соковитій наприкінці травня...

Мортіусове чуття завжди вело його безпомильно.

6

А тим часом у будинку з двома вежами (насправді то були високі цегляні комини), розпочиналось те, що не давало спокійно жити репортерові «Посейбічних і потойбічних новин».

...У салоні, перед каміном з чорного мармуру зібрався справжній бомонд нечистої сили. Дехто був у костюмах із краватками, дехто в старовинних мантіях, ще хтось у вибляклому рам'ї... Щодо останніх, то так вдягалися ті, хто почувався незручно в будь-якому одязі, наприклад, довгомуди вищого рангу, найбільш активні члени Клубу книголюбів. Прості довгомудики, як Лукаш, ходили без одягу, геть оброслі довгою рудою шерстю. Якби не їхні величезні носи, їх можна було б вважати представниками родини приматів.

Відьми вдягались згідно традиції – щось чорне, здебільшого довгі та короткі вечірні сукні. Цього сезону модним було носити амулети на ланцюжку, сплетеному з власного волосся. Кілька найстарших відьом вбрались у безформні балахони з каптурами, що спадали до очей.

Відьмаки, тобто відьми чоловічого роду, до чорних штанів вдягали пістряві сорочки, що розмаїттям барв нагадували квітковий ринок. Вовкулаки та інші перевертні (щуролаки, жаболаки та інші) неохоче допускались до Клубу, бо кілька років тому один вовкулака загриз молоденьку відьмочку, яка вночі поверталась із засідання. Слинявці належали до окремого відділу. Завдяки їм багато книжок залишались непрочитаними і опинялись на смітнику. Вони орендували в пліснявців частину книгосховища публічної бібліотеки, що не ремонтувалось уже п'ятдесят сім років.

Звичайні люди теж могли отримати членство в Клубі. Серед них є й такі, які ніколи не прочитали і не купили жодної книжки, стійко протистояли навіть детективам та казкам. Врешті, вони бачили фільми та мультфільми за цими книжками і могли вільно себе почувати навіть у освіченому товаристві. Такі були для Клубу справжньою знахідкою.

Засідання Клубу мало розпочинатися. Довгомудик Лукаш, від якого тхнуло цапом і м'ятою, підкотив до каміна крісло з високою спинкою, а Гортензія допомогла сісти в нього старенькій матері. Товариство розсідалося де кому хотілось, але так тільки здавалося на перший погляд. Кожен знав своє місце, бо серед відьом та опирів бувають більш досвідчені та менш досвідчені. У людей частенько все навпаки. Місця в першому ряду належать тим, хто має владу і гроші, а чи мудрі вони, чи дурні, не важливо. Зате пихи в них дуже багато.

Між членами Клубу не було чвар. Зради тут не боялися: усе золото світу не переважило б помсти за розкриття таємниці. Помста темних сил настільки жахлива, що не піддається жодному виміру.

Чекали на Повелителя. Щоб надати урочистості зібранню, він приходив останнім. Повелитель зовні скидався на вчителя географії, який ніколи не подорожував: замучений, худий. Якби не його всюдисущі очі. Він мав дуже приязні стосунки з крутиголовцями, і в його жилах текла дещиця їхньої крові. Однак, коли Повелитель з'являвся серед звичайних людей, ті не звертали на нього уваги. Та горе тому, хто насмілився б обрахувати його на ринку, чи зайняти місце в кіно!..

Повелитель швидкою ходою перетнув салон, вітаючи кивком голови товариство, і наблизився до старої відьми:

– Вітаю шановну пані Олівію! Сподіваюсь, подорож сюди не втомила вас?

– Моя дочка... – буркнула стара, зморщивши носа, і Гортензія в найдальшому куточку