Остап Соколюк - Самсара УкраЇни, Остап Соколюк

ЕПІЗОД 5

Від Буревія (продовження)

— Місце зустрічі Мандрівників. Нічого особливо, як на мене.

— Справді? Хіба не могли би ми всі там обговорити свою… долю. Зрозуміти, що відбувається. І як із цього вийти.

— Куди ти хочеш «вийти»? Стати звичайною смертною, що не пам’ятає нічого? Прожити одне життя і забутись?

Вона знітилась і опустила голову.

— Наша з тобою «доля» якраз у тому, щоб побачити більше, ніж одне. Побачити багато, — спробував пояснити я.

— То що кажуть інші мандрівники?

— Повір, я багато разів намагався із ними говорити. Нічого вартісного. Кожен із них переживає свою драму існування. Хтось розповідає про свої смерті… Як це було жахливо. Хтось про те, що втратив. Жодна розмова не була мені корисною.

— Скільки ж ти разів уже тут у Тур’ї? — замислено промовила жінка.

— Тобі краще не знати. Бо ти зрозумієш, скільки разів сюди можна потрапити й так і не отримати відповідей. Адже ти цього хочеш, правда? Отримати хоча б одну кляту відповідь!

Я раптом зрозумів, що підвищив голос. Спинився, оглянувся і прокашлявся.

— Вибач.

— Нічого страшного. Ти ж Буревій і можеш трохи роздмухатись.

І тут я розсміявся. Хай йому грець! Мій сміх був доволі гучним, щоб здатися справжнім вибухом у цій нічній тиші. Я зустрів її усміхнене лице у сутінках біля себе. Місяць блиснув у її очах.

— Ти таки довела мене, — промовив я добродушно.

— Довела до чого?

— До сміху.

— Ти не жалкуєш, що взяв мене із собою? — із викликом поглянула вона на мене, випнувши підборіддя і витягнувши свою шию.

Жінка була худорлявою і, можливо, не могла похизуватись красивими, округлими формами, але у її рухах точно був магнетизм. Загадковий магнетизм.

— Головне, щоб ти не пожалкувала, Самса.

Ми врешті піднялись на якусь гору, і дорога попереду звертала кудись убік. «Оглядовий майданчик», — чомусь майнуло у голові. Ось куди ми йдемо. І для чого? Що ми маємо побачити? І що буде далі? Якби Самса знала, як мало я тямлю у тому, що нас чекає — можливо, не пішла би за мною. Але жінка завжди прагне йти за чоловіком.

— Розкажи про свої руки, — обірвав я незручну паузу.

— А що мої руки?

Ми обоє поглянули на них.

— Що вони робили у минулому житті?

Вона не відповіла, і я дозволив собі поглянути на неї — опустила очі, брови нахмурились.

— Вони були часто у крові, — відповіла моя супутниця. — У чужій крові. Але я не позбавляла життя — я рятувала людей. Я була хірургом. Пам’ятаю цей жах, коли вперше довелось проводити операцію, а я лише кілька днів тому опинилась у цьому тілі… Пам'ять ще не прийшла до мене вся. Ну, знаєш як це буває?

Я кивнув.

— Але руки самі все зробили. Руки завжди знають більше, ніж ти очікуєш. Потім я довго плакала на самоті — боялась, що щось зробила не так. Але хлопчик вижив. Його батьки так дякували мені, а я не могла прийняти… Хотілось крикнути: я не розуміла, що роблю! Вам дуже пощастило. Зараза! Чому світ так грає із нами? Чому він дозволяє відбуватись такому?

Я промовчав. Для Самси у мене не було відповідей, але для себе я одну отримав — поруч зі мною була жінка-цілителька. Ні про що інше не могли свідчити ці руки. Ці дві печаті на її душі.

Проте у наступну мить все це перестало щось значити, бо ж ми вийшли на оглядовий майданчик. І побачили таке, про що я навіть подумати не міг. 

Просто перед нами відкривався неймовірний краєвид. Нереалістичний пейзаж, немов ми стояли на краю світу і весь світ був перед нашими очима. Материки, океани, найвищі гори, сніги і пустелі — все це сягало до крайнеба. І все це було охоплено війною.

Ніч раптом змінилась на яскравий день. Вибухи ядерних бомб здіймались у небеса і спопеляли цілі мегаполіси, цілі країни. Ми чули крики людей, птахів, звірів. Ми чули ридання, і біль пронизував повітря. Від неба і до землі. Вогонь від бомб руйнував все живе і навіть вода у океанах закипіла.

— Буревій? — врешті промовила Самса. — Що це? Сон?

— Не думаю…

— Ти ж уже таке бачив тут, правда?

Звуки вибухів долетіли до нас і земля під ногами здригнулась.

— Ні. Не бачив.

Я знав, що вона поглянула на мене очима повними жаху, але не міг її заспокоїти. Просто не міг. Схоже, це був кінець світу.

І раптом, щось підказало мені обернутись. Позаду нас залишилась дорога. Така приємна та тиха, ідеальна для прогулянок дорога. Але сталося ще одне, чого ми не чекали — на цій дорозі з’явився автомобіль. Він повільно під’їхав до узбіччя та спинився. І я уже бачив, хто був за кермом.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍