Остап Соколюк - Самсара УкраЇни, Остап Соколюк

ЕПІЗОД 4

Від Буревія

Sero molunt deorum molae…

На що схожа Тур’я? Більшість, хто мав нагоду тут побувати, почне вигадувати якісь химерні метафори, вдаватися до хитромудрих описів, але у мене є одна проста відповідь — на світ без людей. Інколи ця велика пустота радує. Інколи — жахає.

Ми вийшли у нічне царство. Бар стояв біля асфальтованої дороги, що прямувала крізь ліс у безвість. Цілком звичне для нас цивілізоване шосе. Проте більше жодного будинку та жодної душі під зоряним небом не було видно. Я спинився, глибоко вдихнув прохолодне повітря і видихнув його парою із рота. Цілковита самотність, якби у мене за спиною не стояла інша людина…

Самса.

Жорна Господні мелють повільно. Повільно, але невблаганно. Навіть дітям дітей і тим, хто народився після них. Усіх перемелять ці страхітливі жорна. Але замисел буде видно лише Богу — людям його не збагнути.

— Ходімо, — кинув я через плече і вийшов на дорогу.

Ми рушили по узбіччю попід нічним загрозливим лісом. Було дуже тихо. Жінка мовчала — я чув лише її кроки позаду. Ми обоє одягнуті у якісь камуфляжні костюми, схожі на воєнні. Звісно, жоден з нас не вибирав цей костюм у магазині і не вдягав на себе. Просто такої форми набув наш вигляд. Зрештою, у цьому місці це не мало значення — на дорозі взагалі краще бути безликим і не привертати увагу.

— Ти уже багато разів був тут? — запитала вона впівголоса.

— У Тур’ї? Так, багато.

— Скільки? Десятки разів?

Я промовчав.

— Це уже не так важливо, — врешті відізвався.  

— Ну, про щось же треба говорити… Поки ми йдемо.

—  Треба? А знаєш, яке найважче випробування для жінки?

— Ти мені скажи.

— Обітниця мовчання, — я спинився і повернувся до неї, зачекав поки Самса порівняється зі мною.

— Зрозуміло. А для чоловіка? — усміхнулась вона, дивлячись мені у обличчя.

— Не пам’ятаю, — хмикнув я.

— А ти не такий уже й похмурий. Майже усміхнувся.

— Тобі здалося.

І ми знову рушили. Але тепер — плечем до плеча, вийшовши на середину шосе. Не варто було очікувати, що по цій дорозі хоч колись проїде автомобіль. Рівне полотно асфальту піднімалось вгору. Чорна армія дерев обступала нас зусібіч. Але ніщо не тривожило нашої розмови. Лише місяць і зорі освітлювали людські обличчя.

— Куди ми йдемо? — прошепотіла вона.

У Самси був красивий голос. Особливо, коли вона говорила негучно. Під час ходьби вона трохи сутулилась. Це означало, що жінка не цурається роботи. Адже ти просто не можеш тримати ідеальну осанку, якщо прибираєш у домі і доглядаєш за садом.

Хтось може подумати: «Яке це має значення у Тур’ї? У місці, де ви просто привиди самих себе? У місці, де форма це пустота, а пустота —  форма?» Ви здивуєтесь, як багато у нас постійного. До смерті і після загибелі. Ми збираємо свої звички, немов печаті, і носимо їх на тілі наяву та уві сні.

— У задзеркаллі ти ніколи не знаєш напевне. Але скоро ми все дізнаємось. Розкажи краще про себе.

— Про мене? Що я можу розказати про себе? Я пам’ятаю лише останнє життя.

— Лише?

— Можливо, трохи із попередніх двох… А ти? Як далеко ти пам’ятаєш?

Я знову промовчав. Відчув на собі її пильний погляд.

— Достатньо далеко, щоб знати хто я. І мене це не радує.

— Невже? Невже є щось, що пов’язує всі наші… перевтілення?

— Звичайно. Наша суть.

— А хто ми взагалі? Я навіть не знаю… не знаю, чи прожила колись справжнє, власне життя. Від початку і до кінця. Від народження і до смерті. Щоб знати своїх рідних батьків і, можливо, дітей.

Я зітхнув:

— Пережила. Але потім щось сталось. І ти стала Мандрівною Душею. Як і я. Як і всі, хто був у барі.

— Що це за місце — цей бар?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍