Іванна Желізна - Дружина мого ворога, Іванна Желізна

Розділ 4

Я зачиняю двері, не дихаючи.

Крок. Ще один. В коридорі тихо, але ця тиша, мов перед бурею. Серце гупає в грудях так голосно, що я боюся, як воно зрадить мене голосніше за звук ключа в замковій щілині. Я озираюсь, намагаючись нічим не видавати хвилювання. Ще трохи, ще мить і я буду в безпеці.

Мені вдається прослизнути до спальні. Скидаю речі, в яких була на зустрічі з Дрейком, і ховаю їх на саме дно шафи, за старі сукні, які ніхто ніколи не чіпає. Переодягаюсь у халат, швидко розчісую волосся і встигаю лягти на ліжко, як…

— Сакуро, — голос Ліама лунає з-за дверей. — Де ти?

— У спальні, — відповідаю, намагаючись не дати голосу зрадницьки здригнутися.

Чоловік з’являється на порозі, як завжди впевнений, хижий, з тією самою посмішкою, що змушує мене стиснути зуби. Погляд його пробігається по мені, зупиняючись на обличчі, ніби шукає щось... слід. Знак. Бунт.

— Не спиш? — питає, підходячи ближче, не чекаючи запрошення.

— Ще ні.

— Дивно, — нахиляється трохи, — я був певен, що ти втомлена. Чим займалась весь день?

Мені хочеться сказати: "Планувала, як тебе знищити", — але я лиш стиснула руки під ковдрою.

— Була на засіданні благодійного комітету. Потім прогулянка. Свіже повітря заспокоює.

— Прогулянка? Одна? — його брови підіймаються. — Ти знаєш, як я ставлюсь до таких вилазок.

— Я не питаю дозволу на вдих, Ліаме, — не стримуюсь.

Очі його звужуються. Він підходить ближче, сідає на край ліжка. Відкидає ковдру. Його рука лягає на моє стегно поверх халата, і я ледве стримую внутрішній порив відкинути її. Замість цього завмираю.

— Ти щось нервова сьогодні, — каже Ліам м’яко, але я відчуваю сталеві нотки під цією удаваною ніжністю. — Може, не виспалась?

— Може, мені просто набридло бути клітці, — відповідаю тихо, майже шепочучи, але кожне слово – наче лезо.

— Клітці? — його посмішка перетворюється на вишкір. — Я тобі не тюремник, Сакуро. Я твій чоловік.

— Не за моїм вибором.

Тиша. Його рука на мить стискає моє стегно сильніше, і я знову відчуваю той холодний страх, що накриває, як ковдра у темряві. Але я не відвожу погляду.

— Не грай зі мною в сміливість, — тихо каже він. — Ти ж знаєш, що з тобою буде, якщо перейдеш межу.

— А може, я вже її перейшла?

Очі Ліама блимають небезпечно. Він вивчає мене, мов хижак, що вагається: напасти чи ще трохи побавитись.

— Будь обережна, люба, — він нахиляється ближче, і я відчуваю, як подих торкається моєї щоки. — Ти ж знаєш: я не терплю зрад.

— Я теж, — відповідаю холодно.

Ще мить і він різко встає. Йде до дверей, зупиняється, не обертаючись.

— Одягни щось пристойне на вечерю завтра. Я запрошую гостей. — І йде.

Як тільки двері зачиняються, я нарешті дозволяю собі вдихнути на повні груди.

Присутність Ліама завжди залишає по собі відбиток. Але цього разу я не відчуваю паніки. Цього разу я відчуваю злість. Впертість. Силу.

Я вже ступила на стежку без вороття. І навіть якщо Ліам здогадується, що я щось замислила, він і гадки не має, на що я здатна, коли в мені горить полум’я помсти.

І цією помстою стане Дрейк.

Коли я вперше побачила його, то не повірила, що дійсно наважилась. Він сидів спокійно, наче й не помічав, як навколо нього завмирає повітря. Але я знала – це була лише маска. У його погляді не було хаосу. Там жила тиша... небезпечна, контрольована тиша. Така, що знищує точніше за бурю.

Дрейк зовсім інший, ніж Ліам. Ліам вдавався до сили, бо не мав нічого більше. Дрейк володіє силою тому, що навчився мовчати, спостерігати, чекати. У ньому є щось дике, первісне, наче вовк, який не заблукав у місті, а сам вибрав це місце для полювання.

Його погляд торкався мене так, ніби він знав про мене більше, ніж я сама. Наче читав у мені не рядки, а підтексти. Це насторожувало. Але ще більше захоплювало. Бо вперше за довгий час я відчула, що дивлюсь не на ще одного лицеміра в костюмі, а на того, хто бачить справжнє. І не тікає від цього.

Я не впевнена, чому саме Дрейк. Може тому, що він єдиний, кого Ліам боїться. А може тому, що я вловила в ньому щось більше, ніж просто холодну владу. Щось живе. Болюче. Приховане. Він не добрий. Але він справжній. І зараз мені потрібен саме такий.

Можливо, я прийшла до нього не тільки за допомогою. Можливо... я просто хотіла, щоб хоч хтось подивився на мене не як на трофей. А як на людину, яка втомилась виживати й готова битися.

З Дрейком я не відчувала себе жертвою.

І, можливо, це вперше мені сподобалось.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍