Іванна Желізна - Дружина мого ворога, Іванна Желізна

Розділ 5

Чорні клавіші, білі клавіші… під моїми пальцями вони звучали м’яко, плавно. Ноти котилися хвилею, обгортали простір у тишу, яку я вибудовував навколо себе, немов стіну. Я грав повільно, відпускаючи думки. Це був єдиний час, коли я міг дихати спокійно. Без справ. Без людей. Без влади, яка липне до пальців і тягне вниз.

Мелодія урвалася на півноті.

Я почув кроки. Вони були тихі, але я знав – це не випадковий гість. Не з тих, хто помиляється дверима. За моєю спиною Х'ю. Мій тіньовий тил. Людина, яка не ставить зайвих питань і завжди з’являється у потрібний момент.

— Кажи, — кинув я, не повертаючись.

Він не змусив чекати.

— Ліам сьогодні влаштовує вечерю для "знаті", — слова його були чіткими, без емоцій. — Запрошені лідери декількох угрупувань, представники старого капіталу… Але нас у списку немає.

Я посміхнувся, глухо, без радості. Відкинув руки від клавіш і нарешті обернувся.

— Не дивно, — сказав я. — Цуценята не кличуть вовків на святкування. Вони знають, що ми не любимо залишки зі столу.

Х'ю вже тримав у руках чохол з костюмом. Чорний, елегантний, зшитий на замовлення. Жодного слова не вимовив, але його погляд був достатньо промовистим. Він знав, що я піду. 

— Ти гадаєш, це пастка? — запитав я, встаючи.

— Це Ліам, — відповів Х'ю просто.

Я підійшов до вікна. З висоти нашого офісу світ знизу здавався крихітним, як макет. Машини, мов іграшки, люди, як мурахи. А я… Я вже давно не був просто людиною. Я став тим, хто керує цим макетом. І я не збирався здавати цю позицію.

— Хай буде пастка, — знизав я плечима. — Може, й справді час трохи розважитись. А ще… — я зупинився і подивився в темряву, — може, вона там буде.

Х'ю не уточнив, про кого я. Не було сенсу. Він і так знав.

Сакура.

Незнайомка з гордим поглядом і іменем, яке не пасувало до Ліама. Та, яка прийшла до мене, хоча знала, що може не вийти живою. Та, яка не просила врятувати, лише допомогти помститися.

— Підготуй машину, — мовив я. — І скажи хлопцям… Ми сьогодні не просто в гості йдемо. Ми йдемо для нагадування. Що вовки ще тут. І ми голодні.

Х'ю кивнув. Він знав, що це буде вечір без масок. Без дипломатії. І без милості.

Мелодія рояля так і залишилась недограною. Але, можливо, вона ще прозвучить. Коли усе це закінчиться. Якщо закінчиться.

***

Я стояла перед дзеркалом, мов бездушна лялька, яку тільки-но витягли з коробки, поправляючи прикрасу у волоссі: витончений гребінь у японському стилі з перламутровим блиском. Мій рід – останнє, що залишилось мені від матері. І сьогодні я носила його, наче броню, хоч зовні це й виглядало як ще один декоративний штрих до образу дружини бізнес-магната.

На мені була рожева сукня, шита вручну, кожен шов у якій виблискував сотнями крихітних камінців. Вона облягала моє тіло ідеально. Ліам наказав, щоб усе виглядало "доречно". Я мала бути витвором мистецтва. Символом його сили. Його перемогою.

Моє волосся вкладене до бездоганності, макіяж, як у глянцевому журналі, коштовності блищали на вухах, шиї, зап’ястях. Я важила більше не через тканину чи каміння, а через саму присутність цієї ночі, що з кожною хвилиною тиснула на мене дедалі більше.

Я була не жінкою. Я була аксесуаром.

Коштовною річчю у колекції Ліама, з якою він хизувався перед своїми партнерами, "колегами", псевдоповажною публікою. Ці зустрічі – суцільна фальш. Я зненавиділа кожного, хто сюди приходив. А ще більше себе. За те, що знову дозволяю цьому тривати.

Гості вже збиралися в залі. Кришталеві люстри, дзвін келихів, легка класична музика і весь цей розкішний спектакль, у якому я щоразу грала роль ідеальної дружини. Ліам стояв у центрі уваги, впевнений, усміхнений, у своєму костюмі ручної роботи, обвішаний похвалою, як орденами.

Я стояла поруч. Його тінь. Його "дружина". Його перемога.

— Як справжня леді, — прошепотів він мені на вухо, не зводячи з гостей очей. — Посміхайся. Всі дивляться.

Я змусила себе. Натягнула маску. Вже не вперше. Але щоразу це ставало болючіше.

Коли до нас підійшли чергові гості, Ліам почав розповідати, як важливо "інвестувати в майбутнє" і як "його дружина – найцінніший скарб". Йому подобалося принижувати мене приховано, з посмішкою, але кожне його слово, як ніж, повільно й методично входило в мене.

Ліам нахилився, щоб поцілувати мене в щоку, граючи роль турботливого чоловіка. Я завмерла. Не від ніжності. Не від збентеження. А від чогось глибшого.

Відчуття прорізало мене гостро, як лезо.

Я побачила його.

На порозі, серед натовпу, в чорному костюмі, спокійний, впевнений, небезпечний Дрейк. Його постать притягувала погляди, але жоден не смів дивитися надто довго. Його аура – тиша перед бурею.

Дрейк оглянув залу, мов господар, що повернувся до свого дому. А тоді... його очі зустріли мої. І в ту мить весь світ навколо зник. Музика стихла. Люди зникли. Лише я і він.

І моє серце, що збило ритм. Не від страху. Не від болю. Від розуміння: Дрейк прийшов.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍