Рута Шепетіс - Поміж сірих сутінків

темно-синю бавовняну сукню. Потім стала шукати штани для Йонаса.

– Вибачте, пані, – сказала вона до жінки, яка сиділа в кутку вагона. – Можна з вами помінятися місцями, щоб мої діти могли перевдягтися?

– Це – наше місце! – відрубала пані. – Ми не пересядемо!

Двоє її дочок подивилися на нас.

– Я розумію, що це ваше місце. Ми на секундочку, щоб діти не в усіх на очах перевдягалися.

Жінка нічого не сказала і склала руки на грудях.

Мама штовхнула нас у куток, майже просто на ту жінку.

– Но! – вигукнула жінка, виставивши руки перед собою.

– О, дуже перепрошую. Просто заради пристойності, – мама взяла в Йонаса мій плащ і розгорнула його, як ширму, затуливши нас від сторонніх очей.

Я швидко перевдяглась і затулила Йонаса ще й своєю сорочкою.

– Він впісявся, – сказала одна з дівчат, показуючи на мого брата. Йонас завмер на місці.

– Ти впісялася, дівчинко? – сказала я голосно. – Бідолашна!

Відколи ми зайшли до вагона, температура в ньому зростала й зростала. Моє обличчя огортав сирий запах поту. Ми проштовхалися до дверей, щоб трохи подихати. Поставили валізи одну на одну, зверху сів Йонас, тримаючи вузлик від тітки Реґіни. Мама стала навшпиньки й намагалася визирнути на платформу, шукаючи очима тата.

– Ось вам, – якийсь сивий чоловік поставив на підлогу невеликий ящик. – Ставайте на нього.

– Дуже вам дякую! – сказала мама і зробила, як він пропонував.

– І давно? – спитав він.

– Відучора, – сказала вона.

– А чим він займається? – спитав сивий.

– Він проректор в університеті. Костас Вілкас.

– О так, Вілкас, – чоловік кивнув. У нього були добрі очі. – Які красиві діти.

– Так. У батька вдалися, – сказала мама.

Ми всі разом сиділи на оксамитовій канапі, Йонас – у тата на колінах. Мама була вбрана в зелену шовкову довгу сукню. Її жовте волосся спадало блискучою хвилею на одне плече, а смарагдові сережки зблискували на світлі. На татові був один з його темних костюмів. Я дібрала для себе кремову сукню з брунатним атласним поясом і таку саму стрічку в волосся.

– Яка красива сім’я, – сказав фотограф, установлюючи великий апарат. – Костасе, Ліна просто в тебе вдалася.

– Бідолашна, – віджартувався тато. – Будемо сподіватися, що, коли виросте, буде схожа на маму.

– Ага, сподівайся, – відповіла я йому.

Усі засміялися. Сяйнув спалах.

10

Я порахувала: сорок шість людей було напаковано в оцю клітку на колесах – а можливо, труну. Я малювала пальцями на пилюці в передній частині вагона, витирала малюнки, потім знову починала.

Люди балакали про те, куди нас везуть. Одні казали – до НКВД, інші – в Москву. Я оглянула людей. Обличчя дивилися в майбутнє, кожне по-своєму. Я бачила рішучість, гнів, страх, сум’яття. У когось – безнадія. Вони вже здались. А я?

Йонас відганяв від обличчя й волосся мух. Мама тихо розмовляла з жінкою, син якої був мій ровесник.

– Ви звідки? – спитав хлопець у Йонаса. У нього було темне хвилясте волосся і карі очі. У таких в школі часто закохуються.

– З Каунаса, – відповів Йонас. – А ви?

– Шанчяй[1].

Ми мовчки, ніяково подивилися одне на одного.

– А де твій тато? – бовкнув Йонас.

– У литовському війську, – хлопець трохи помовчав. – Давно вдома не був.

Його мама була схожа на офіцерську дружину, витончену й не звиклу до бруду. Йонас балакав далі, я не одразу змогла його зупинити.

– Наш тато працює в університеті. Я Йонас. А це моя сестра Ліна.

Хлопець кивнув мені.

– А я – Андрюс Арвідас.

Я кивнула у відповідь і відвела очі.

– Як ти гадаєш, вони нас випускатимуть хоч на кілька хвилин? – спитав Йонас. – Тоді, якщо тато буде на станції, він нас побачить. Зараз він не може нас знайти.

– Енкаведисти нам не дуже взагалі щось дозволятимуть, – сказав Андрюс. – Я бачив, як вони били якогось чоловіка, котрий намагався втекти.

– Вони називали нас свинями, – сказав мій брат.

– Не слухай їх, Йонасе. Самі вони свині. Тупі свинюки, – сказала я.

– Тихо! Я б такого не казав! – відповів Андрюс.

– А ти хто такий, поліцай чи що? – спитала я.

Андрюс звів брови догори:

– Та ні, я просто хотів, щоб ви в халепу не потрапили.

– Не треба нам халепи, Ліно, – сказав Йонас.

Я озирнулася, поглянула на маму.

– Я віддала їм усе, що мала. Збрехала, сказала, що він недоумкуватий. У мене не було вибору, – пошепки розповідала мати Андрюса. – Інакше нас би розділили. Тепер у мене нічого немає, ані крихти.

– Розумію, – сказала мама, взявши жінку за руку. – З нами теж таке хотіли зробити, а хлопчику лише десять років.

Онина дитина заплакала. До мами проштовхалася пані Рімене.

– Вона намагається погодувати дитину, але щось не виходить. Воно ротиком узятися як слід не може.

Години тяглися, немов довгі дні. Люди стогнали від спеки й голоду. Лисий нарікав на свою ногу, інші намагалися облаштувати простір і речі. Я мусила покинути малювання на підлозі, натомість шкрябала малюнки нігтем на стіні.

Андрюс вискочив із вагона, щоб сходити в туалет, але енкаведист ударив його і вкинув назад. Кожен постріл і скрик змушували нас здригнутися. Ніхто вже не наважувався вийти з вагона.

Хтось помітив діру завбільшки з дошку там, де сиділа вперта жінка з дочками. Вони приховували діру і те, що з неї йшло свіже повітря. Люди насунули на неї, вимагаючи, щоб вони пересіли. Коли їх відтягли з того місця, ми всі по черзі використовували діру як туалет. Дехто просто не міг змусити себе справити потребу так. Від тих звуків і запахів у мене закрутилася голова. Хлопчик звісив голову з вагона: його знудило.

Пані Рімене зібрала докупи всіх дітей і почала розповідати казки. Діти з усього вагона проштовхалися до нашої бібліотекарки. Навіть обидві дочки отієї