Talina Kov - Тіні її гордості, Talina Kov

Глава 5 (2). Розкриваючи карти (монолог Айрин  Веснянки,  записаний у щоденнику)

Гра в кота і мишу

Університетський коридор сьогодні нагадував арену.  Вони всі дивились на мене –  одні з цікавістю,  інші зі злістю.  Дівчина з журфаку (та, що торік намагалась мене підставити)  прошепотіла: “Ти  думаєш,  така розумна?  Ми всі знаємо,  що ти просто психопатка!”

Я зупинилась і повільно обернулась. “Цікаво,  –  сказала я голосно,  щоб чули всі,  –  як ти визначила,  хто психопат?  За підручником чи за власним досвідом?”

Тиша. 

Потім – глухий смішок когось іззаду.  Дівчина почервоніла.  Я пішла далі,  відчуваючи,  як мої руки тремтять,  але не від страху –  від ейфорії.

 

Вогонь під льодом

Я знаю,  що він спостерігає.  Цей хлопець із соціології.  Сьогодні він сидів у кафе,  коли я зайшла купити каву (так, я зробила виняток).  Я відчувала його погляд –  не наїжджаючий,  не голодний,  а….  зацікавлений.

Я підійшла до його столу. “Ти  знаєш,  –   сказала я,  не дозволяючи йому заговорити,  –   справжні психологи кажуть,  що спостереження – це форма контролю.  То ким ти насправді є?  Врятованим чи в'язнем?”

Він не злякався.  Навпаки –  усміхнувся: “Можливо,  я просто той,  хто хоче зрозуміти правила твоєї гри!?”.

 

Розкрита таємниця

Сьогодні я зробила щось дурне. Я зайшла на його сторінку в соцмережі.  Його звати Олег.  Він пише вірші (погано),  фотографує вулиці (непогано)  і має кота (Рудь – гарне ім'я).  Я прокрутила всі його пости за останній рік.  В одному з них була фотографія бібліотеки, і підпис: 

“Іноді правда ховається там,  де її ніхто не шукає”. 

Я закрила ноутбук.  

Моє серце билося так,  ніби я пробігла марафон.

*** 

Завтра я викладу останнє фото.  На ньому – мої руки.  В одній –  розбита фоторамка (та сама,  з батьками).  В іншій –  нова, порожня. Підпис: 

“Страх – це коли ти більше не хочеш ховатися,  але не знаєш,  як вийти…”

Я готова.

Але…

Що буде,  коли гра закінчиться? 

***

Лист до себе

Я пишу це, тому що хочу запам'ятати.

Сьогодні я вперше за роки відчула щось, крім болю. 

Це було схоже на…  надію.

Я не знаю, чи зможу довіритись Олегу.  Але я знаю, що він уже бачить мене справжню. І не втікає.

Можливо, це і є початок чогось нового?

 

Перед світанком

Ніч. Місто спить. Я  сиджу біля вікна, і дивлюсь на зірки. Сьогодні я зрозуміла:  я більше не хочу бути тінню. Я готова стати світлом. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍