Луїза Пенні - Фатальне благословення, Луїза Пенні

— Не тільки від неї, телепню. Від усієї моєї родини.　

Тепер Сісі сичала. Сол хотів розлютити її, але навіть не уявляв, що він випустив на волю. Раптом він відчув　себе малям футів зо два заввишки, яке зіщулилося від страху, коли вона підвелася й затулила від нього сонце, усе світло. Він згорбився і скорчився. Усередині. А зовні дорослий чоловік стояв як укопаний і не відводив очей. І дивувався, що породило такого монстра.　

Сісі воліла відірвати йому руки. Воліла видряпати його вирячені очі, здерти плоть із кісток. Вона відчула силу, що зростала, болем розпинала груди й вибухала, наче сонце, яке щойно зійшло. Її руки напружилися, і вона відчула, як пульсує кров у венах на його шиї, коли вона душить його. І вона таки могла його задушити. Вона могла це зробити, навіть попри те, що він був більшим і важчим. Вона знала, що в такому стані ніщо не здатне її зупинити.　

Після обіду з лосося і gigot d’agneau[14] Клара та Мирна розділилися й вирушили на різдвяні закупи. Але спершу Клара мала знайти Зиґфріда Сассуна[15].　

— Ти йдеш до книгарні? — запитала Мирна.　

— Звісно, ні. Я йду в перукарню.　

Мирна таки зовсім відстала від життя.　

— До Зиґфріда Сассуна?　

— Не до нього особисто, а до когось із його салону.　

— Або його компанії. Я так розумію, це пекло, де зникають молодість і сміх.　

Клара бачила рекламні світлини салонів «Сассун» і подумала, що, судячи з насуплених, нещасних жінок на фотографіях, опис Мирни, хай дещо драматичний, був не такий і далекий від істини.　

Кілька годин по тому, виснажена й задоволена, Клара пробивалася крізь натовп вулицею Сен-Катрін, міцно тримаючи у вдягнутих у рукавиці руках пакети, переповнені подарунками. Закупи пройшли просто неймовірно. Вона купила ідеальний подарунок Пітеру, а також невеличкі подарунки родичам і друзям. Мирна мала рацію. Джейн потішилась би, спостерігаючи за тим, як вона витрачає гроші. І ще Мирна мала рацію щодо Сассуна, хоч і говорила загадками.　

— Нейлонові панчохи? Батончик Герші? — За спиною пролунав захоплений, теплий голос.　

— Я щойно думала про тебе, зраднице. Ти відправила мене непривітними вулицями Монреалю розпитувати незнайомців, де я можу знайти Зиґфріда Сассуна.　

Мирна притулилася до старої будівлі банку, здригаючись від сміху.　

— Я не знаю, засмучуватися мені чи радіти, що ніхто не зрозумів, що я шукаю мертвого поета часів Першої світової війни, аби той зробив мені зачіску. Чому ти не сказала мені, що він Відал, а не Зиґфрід?　

Клара теж засміялася і плюхнула сумки на засніжений тротуар.　

— Ти маєш чудовий вигляд, — похвалила Мирна, відступивши назад, щоб оцінити Клару. Вона нарешті перестала сміятися.　

— На мені тока, дурненька, — зауважила Клара, й обидві жінки знову засміялися, а Клара натягнула плетену шапку з помпоном ще нижче на вуха.　

У такій атмосфері важко було не відчути легкість у серці. Було близько четвертої години 22 грудня, і сонце вже зайшло. Тепер квартали Монреалю, завжди сповнені чарівності, світилися різдвяними вогнями. Уздовж і впоперек вулиці Сен-Катрін сяяли прикраси, світло відбивалося від снігових заметів. Дорогою повзли автомобілі, застряглі в заторах у годину пік, а пішоходи поспішали засніженими тротуарами, зрідка зупиняючись, щоб зазирнути у яскраву вітрину.　

Попереду була їхня мета. «Огілві». І його вітрина. Навіть за пів кварталу Клара побачила сяйво й ту магію, що відбивалася на обличчях дітей, які дивилися на неї. Ось зник холод, зникли юрби людей, які штовхалися ліктями за мить до цього; навіть Мирна відступила, коли Клара наблизилася до вікна. Він був там. «Млин у лісі».　

— Зустрінемося всередині, — прошепотіла Мирна, але її подруга вже нічого не чула.　

Клара вже була у вітрині. Повз захоплених дітей попереду, повз купу лахміття на засніженому тротуарі, вона потрапила прямо в ідилічну різдвяну сцену. Вона йшла дерев’яним місточком, до бабусі-ведмедиці в дерев’яному млині.　

— Не маєте дрібняків? L’argent, s’il vous plaît?[16]　

Звук блювання пронизав світ, у якому перебувала Клара.　

— Фу, гидота! Мамо! — заплакала дитина, щойно Клара відірвала очі од вікна й подивилася вниз. Виблювала та сама купа лахміття, і блювота легенько парувала на покритій кіркою ковдрі, у яку вона була загорнута. Чи він. Утім, Кларі було байдуже. Її роздратувало, що якийсь волоцюга на вулиці зіпсував момент, на який вона чекала весь рік, весь тиждень, весь день. А тепер усі діти плакали, і магія зникла.　

Клара відійшла од вікна й роззирнулася в пошуках Мирни. Приятелька, напевне, зайшла всередину, розуміла Клара, і вже долучилася до визначної події. Адже цього дня до «Огілві» їх привела не лише вітрина. У книгарні на цокольному поверсі презентувала свою останню книжку їхня односельчанка і добра подруга Рут Зардо.　

Зазвичай тоненькі томики поезії Рут прослизали до забудькуватої публіки після презентації в бістро в Трьох Соснах. Але сталося щось дивовижне. Ця літня, зморщена, озлоблена поетеса з Трьох Сосен виграла премію генерал-губернатора, що до біса всіх здивувало. Не тому, що вона не заслуговувала на премію. Клара знала, що її вірші приголомшливі.　

Хто біль заподіяв тобі

такий невиправний,

що кожну спробу нову ти вітаєш

презирливим посміхом?　

Було не завжди так.　

Ні, Рут Зардо заслуговувала на премію. Просто шокувало те, що хтось іще теж це зрозумів.　

«Чи станеться таке з моєю творчістю? — запитувала себе Клара, прослизаючи крізь обертові двері в напахчену та приглушену атмосферу «Огілві». — Невже мене ось-ось витягнуть із тіні безвісності?» Вона нарешті наважилася віддати свої роботи їхній новій сусідці Сісі де Пуатьє після того, як підслухала її розмову в бістро, де вона говорила про свого близького друга Дені Фортена.　

Мати виставку в галереї Фортена у кварталі Утремон у Монреалі означало досягти успіху й стати відомим. Він обирав лише найкращих, найсучасніших, найглибших і найсміливіших художників. І в нього були зв’язки по всьому світу. Навіть… чи сміє вона про це думати?., у Музеї сучасного мистецтва в Нью-Йорку. Музей сучасного мистецтва. Матінко божа!　

Клара уявила себе на vernissage[17] в галереї Фортена. Блискуча й дотепна, вона була б у центрі уваги, на неї дивилися б із захопленням, а маловідомі художники й найвідоміші критики ловили б кожне її проникливе слово. Пітер стояв би трохи поза колом шанувальників, спостерігаючи за дійством із легкою усмішкою. Він пишався б нею й нарешті побачив би в ній колегу-художника.　

Крі сиділа на засніжених сходах школи міс Едвард. Було