Марина Вітер - Іскра у майбутньому, Марина Вітер

        Уночі Університет був іншим. Коридори дихали спокоєм, але Ольга відчувала, як щось у повітрі змінюється, коли вона проходить повз сенсори. Вони не реагували на неї — Кай, як і обіцяв, відключив системи на кілька хвилин.

— Ти впевнена, що хочеш цього? — запитав він, коли вони зупинилися біля непримітної стіни в північному крилі. — Це не просто порушення правил. Це — зрада.

— Якщо шукати правду — зрада, тоді так. Я зрадниця, — сказала вона спокійно.

          Кай натиснув комбінацію світлових точок, і стіна розчинилась. За нею — вузький темний тунель, що вів під сам університет.

— Це шлях до Пустельних Кільць, — прошепотів Кай. — Там ховаються ті, кого ми вважаємо втраченими.

— Ті, кого ти вважаєш своїми друзями, — додала Ольга.

         Кай промовчав.

         Кілька годин ходьби, спогади, тиша. Нарешті вони вийшли на поверхню. Хмари над головою тяглися низько, небо було важке, а вітер — холодний і різкий.

          Перед ними лежало поселення, схоже на хаотичний лабіринт зі скла, металу і енергетичних бар'єрів. Воно жило — десь горіли світильники, хтось грав на струнному інструменті, а в повітрі витала напруга.

         Кай ступив вперед, підняв руки.
— Ми не вороги. Ми шукаємо одну людину. Леона.

         Відповіді не було. Потім — рух. Із тіні вийшла фігура.

         Ольга завмерла. Серце забилось так сильно, що вона ледве могла дихати.

Це був він. Леон.

         Але щось у ньому змінилося. Його очі вже не світилися теплом — в них була втома, холод і гнів.

— Я знав, що ти прийдеш, — сказав він. — Але запізно, Ольго.

— Я… тебе пам’ятаю. Частково. Емоціями, а не образами. Але я знаю, що любила тебе.

       Леон підійшов ближче.
— А я пам’ятаю все. І тому не можу тобі пробачити.

       Ольга стиснула руки в кулаки.
— Що я зробила?

— Ти зрадила мене. І весь наш народ. По своїй волі.