Марина Вітер - Іскра у майбутньому, Марина Вітер

Глава 5. Карі очі та розбите кохання

        Ольга сиділа на ліжку в своїй новій кімнаті. Стеля світліла м’яким синім, реагуючи на її змішані почуття. Комунікатор миготів, показуючи список занять, знайомі обличчя, нові імена — але вона дивилась у стіну, ніби там міг з’явитися хтось із минулого.

          Карі очі. Усмішка. Голос. Дотик.

— Чому я не пам’ятаю його імені? — прошепотіла вона. — І чому в мені така порожнеча, коли згадую?

         Двері раптом відчинились. Увійшов Кай. Його погляд був серйозний.
— Мірена сказала мені, що ти бачила перше ехо.

— Я кохала когось. Але не тебе, — сказала вона прямо, дивлячись йому в очі.

          Кай кивнув.
— Я знаю. І, мабуть, саме тому я тут.

— Ти знав його?

          Кай повільно сів навпроти.
— Ми були друзями. Дуже близькими. Його звали Леон. Він був найталановитішим студентом нашого курсу. Але… щось пішло не так.

— Що сталося?

— Він зник. Раптово. Безслідно. За місяць до випуску. Університет це приховав. Більше ніхто про нього не говорив. Але я не міг змиритися. І тоді… зникла ти.

          Ольга завмерла.
— Ми зникли майже одночасно?

— Так. Але тебе повернули. Без пам’яті. А його — ні.

— Ти вважаєш, що це пов’язано?

          Кай знизив голос.
— Я знаю, що пов’язано. І підозрюю, що він живий. Але він вже не той, ким був.

— Що ти маєш на увазі?

— Я думаю, що Леон перейшов на інший бік. Вони називають себе "Нейтралі". Вигнанці. Бунтарі. Вони вірять, що емоції не мають бути контрольовані. І що Університет — це пастка.

         Ольга відчула, як усередині щось стискається.
— Якщо він живий… я маю його знайти.

— Це небезпечно, — попередив Кай. — І болісно.

— Все моє життя — це біль, якого я не пам’ятаю. Але я мушу знати правду.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍