Марина Вітер - Іскра у майбутньому, Марина Вітер

Глава 4. Університет Емоцій

         Через кілька годин після тієї зустрічі з власною примарою, Ольга стояла перед масивними воротами Університету Емоцій. Вони були викарбувані з білого кристалу, що переливався всіма барвами, залежно від емоцій тих, хто до них наближався. Ворота світилися м’яким рожевим — відлунням її здивування та хвилювання.

— Ти знову їх відкрила, — мовив Кай. — Вперше за десять років.

— А ти тут давно? — спитала вона.

— Здається, завжди, — ухильно відповів він і кивнув на ворота. — Йди. Вони чекають.

         Всередині було просторо, мов у соборі, але замість колон — арки з енергетичних нитей, що реагували на присутність. Студенти — кожен з унікальним сяйвом навколо тіла — проходили повз, деякі кидали здивовані або заздрісні погляди.

— Це новенька? — долинув чийсь голос. — Та, що з Землі?

— Вона небезпечна, — прошепотіла інша.

          Ольга стискала зуби, не звертаючи уваги. Її вели до головного залу — Куполу Спогадів.

          Там на неї вже чекала жінка з пронизливими фіалковими очима й владною поставою.

— Я — ректорка Мірена. Ми не очікували на тебе так рано… і так голосно, — в її голосі була іронія. — Сила, що супроводжувала твоє прибуття, збурила старі баланси. Це — або дар, або прокляття.

— Я хочу знати, ким була. Хто стер мої спогади. І чому.

— Це не так просто. Але... ми можемо спробувати.

          Мірена підійшла до скляного столу, що світився зсередини.
— Поклади руку сюди. Це активує Ехо-спогад — фрагмент пам’яті, захований у глибинах свідомості.

          Ольга вдихнула глибше й поклала долоню на кришталеву поверхню.

          Світ навколо змінився.

          Вона стояла в тому самому університеті — але з іншими студентами, у темнішій формі. Вона сміялася. Поруч із нею був хлопець. Його обличчя...

         Серце Ольги стиснулось.

Він.

        Його очі були знайомими. Але не срібні — карі. І теплі. І він тримав її за руку.

— Ми мусимо зберегти це в таємниці, — шепотів він. — Якщо вони дізнаються, все зникне. Навіть ми.

         Видіння закінчилося так само раптово, як і почалося.

         Ольга знову опинилась у Куполі.

— Хто це був? — прошепотіла вона, ледве стримуючи сльози. — Я його знала… я його…

— Кохала, — завершила Мірена. — І, можливо, зрадила.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍