Марина Вітер - Іскра у майбутньому, Марина Вітер

         Ольга йшла слідом за Каєм крізь уламки стародавнього міста. Руїни були зарослі сріблястим мохом, а в повітрі витала тиха енергія — ніби сам простір тут пам’ятав минуле.

— Ти казав, що я щось пробудила… Що саме? — озвалася вона після тривалої тиші.

         Кай зупинився і обернувся до неї.
— У кожного, хто потрапляє в Університет Емоцій, є здатність. Хтось керує страхом, хтось — радістю. Але твоя сила не піддається жодній з відомих класифікацій. Вона первісна. Ти не просто відчуваєш — ти змінюєш.

— Але я нічого не пам’ятаю. До прибуття сюди… є дірка. Як ніби хтось вирізав шматок з мого життя.

— Бо так і є. — Голос Кая став твердим. — Твої спогади заблоковані. І, можливо, не випадково.

         Ольга зупинилася. Її серце гупало в грудях.
— Ти маєш на увазі… хтось стер мою пам’ять?

         Кай кивнув.
— Або ти сама це зробила, щоб захистити щось дуже важливе.

— Але що?

         В ту ж мить земля під їхніми ногами задрижала. Із руїн вирвався спалах світла, і постала постать — прозора, з напівзабутим обличчям, яке зупинило подих в Ольги.

         Це була вона. Молодша. З довшим волоссям, у формі, якої вона не пам’ятала. І в її очах — відчай.

        Примара прошепотіла:
— Не вір нікому. Навіть собі.

       А потім зникла.

        Кай мовчав.
        Ольга стояла ніби скам’яніла. Відчуття, що її життя тільки починається, раптом змінилося — вона зрозуміла, що вже встигла щось важливе втратити.