nikalajka - Зізнання за мить до смерті, nikalajka

Третє зізнання — за мить...

Вона стояла все ще на краю — тіло наче вкорінилось у бетон, а душа — зависла в повітрі, між «зараз» і «ніколи». Вітер він теж змінився, більше не смикав її, не шарпав, а ніби лагідно шепотів щось на вухо. Слова. Його слова. Їх несло крізь натовп, крізь рев емоцій, крізь тріщини в тиші, крізь порожнечею якою було наповнена її душа тепер там ехом лунали його слова.

Її погляд не сходив із нього. Закривавлене обличчя, тремтячі плечі, але — рівна постава. Все в ньому кричало: я не здамся. І в цьому “не здамся” було щось таке, ніби він звертається саме до неї — всіма фібрами, кожним подихом, ніби без слів продовжує говорити з нею.

У грудях щось стислося. Сильно, аж до болю. І вперше за довгий час це був не біль самотності, а щось інше — тепле, вперте, живе.

Сирена. Перша, потім друга. Пронизали повітря, як ножі. Із-за повороту вигулькнула червона пожежна машина, за нею — поліцейська. Гальма скреготнули, двері відчинились ще до повної зупинки. Пожежники діяли без слів — одного погляду на дах було достатньо. Один кинувся до драбини, інші почали розгортати мат поруч із будівлею. Вони як ніхто знали, що кожна секунда коштувала життя — і зараз рахунок ішов не на хвилини, а на подихи.

Поліцейські ж одразу рушили в натовп. Не бігли — йшли швидко, зосереджено, впевнено. Один із них, у темно-синій формі, підступив до Артема. Дівчина не чула, про що вони говорили — занадто далеко, занадто багато шуму.

І ще не минуло й хвилини, як той поліцейський поклав руку Артемові на плече — не грубо, не з погрозою, а, скоріше, як хтось, хто раптом побачив у підлітку щось серйозне, вагоме. Потім поліцейський підняв вільну руку — жестом когось покликав.

Цей рух, такий простий, несподівано щось зачепив у дівчині. Її мовби обдало хвилею тривоги, чи то інтуїцією — невідоме відчуття прокотилось тілом. Її пальці стиснулись у кулак.

Крізь натовп до них підійшли двоє чоловіків у білих халатах. Вони мовчки зупинилися біля Артема, обличчя якого було в крові — з розсіченої брови стікали темні потоки. Медики одразу ж почали огляд — швидко, злагоджено, ніби мали справу не просто з хлопцем, а з постраждалим після нападу, якого потрібно негайно стабілізувати. Один щось коротко сказав поліцейському, інший дістав маленький ліхтарик і перевірив реакцію зіниць.

Поки медики схилялися над Артемом, натовп почав приходити до тями — і хвиля збурення прокотилася крізь нього, відволікаючи поліцейського. Той різко обернувся й поспішив до колеги, який уже намагався вгамувати перших агресивно налаштованих батьків.

Юля дивилась згори — і бачила, як ті самі обличчя, що щойно були вражені мовчанням, знову ожили. І знову — отрутою. Злі язики здіймалися вгору, як отруйні стріли. Руки жестикулювали різко, вказуючи то на Артема, то на неї. Чим гучнішими були їхні виправдання, тим злішими ставали вони самі. Вони говорили не щоб зрозуміти, а щоб перекричати правду.

Здавалося, навіть цього сонячного дня їхні очі світяться багрянцем — не від світла, а від ненависті. Вони блищали, мовби вогонь палав усередині — вогонь зневаги, страху і злості.

Та тривога, що тільки-но хвилею промайнула по ній, з кожним новим злим, болючим словом ставала все чіткішою. Вона ніби матеріалізовувалась — приймала саме ту форму, яка й привела її на цей дах… з єдиною метою.

І щойно ця форма стала ясною, як усередині — різко, чітко, майже вголос — промайнула думка, ніби крик:

«Якби я тоді одразу… просто ігнорувала його…
Якби не слухала, не дивилась униз… чому шукала його очима…
Якби зробила те, за чим прийшла — він залишився б цілим. Не стояв би там, обличчям до всіх, один. Його б не били. Не кричали б на нього. Не глузували. Не звинувачували в тому, до чого він не мав жодного стосунку.»

«Цей хлопець… чужий. Незнайомий. Він не мусив… Йому не потрібно було і пробувати мене рятувати.»

Її груди знову обвило те знайоме, липке відчуття провини, що нестерпно тисло зсередини — тільки тепер воно мало нове обличчя. Не її власне.

Її очі, ще хвилину тому живі, стали тьмяними — майже скляними — і застигли, спрямовані в темну, непроникну пустоту. Свідомість звузилась до одного — глухого, нескінченного діалогу в самій собі.
Усе навколо віддалилось, звуки стали приглушеними, мов крізь товщу води, і лише вітер, що нещадно смикав кінці її волосся, нагадував: вона ще тут.
Ще не впала.

А внизу тривало зовсім інше життя.
Поліцейські, пожежники, медики — діяли чітко, злагоджено, мов за нотами. Без паніки, без метушні. Так, як навчали. Так, як мусили.

Щойно зникла напруга першого шоку, і в натовпі хтось нарешті відкрив рота — понеслося.
Мов за командою, з людей почало виливатися те, що довго гнило всередині.

— Якби цей байстрюк не почав верещати, підігруючи їй, вона б уже давно злізла! Ніхто б і не глянув! — вигукнув хтось із середини натовпу. І натовп, підхопивши ці слова, загув, заговорив, закипів. Голоси злились в огидну хвилю — не слів, а отрути.

І саме в цей момент почалося справжнє. Бридке. Липке. Огидне — людське.

— Це ж усе заради уваги! Вона не стрибне, бо обожнює, коли на неї дивляться! — верещала жінка з кричущим макіяжем, стискаючи рожевий смартфон, яким, здавалося, знімала все від самого початку. Її очі блищали не від співчуття, а від голоду — жадібного, хижого.

— Однакові вони всі тепер! — кидався словами інший. — Тільки й хочуть, щоб їх жаліли! Щоб на них звертали увагу! А як щось не так — одразу трагедія. Це вже не покоління, а суцільна деградація!

— Та вона ж сама винна! — переконано вигукував чоловік у діловому костюмі. — У нормальній родині таке б не сталося! Це все через розпущеність! Домашнє виховання? Та яке там виховання — якщо дитина лізе на дах?

— І не дивно! — долучилася вчителька, ховаючи роздратування за змученою усмішкою. — Вона ж завжди була не така. В класі — мов тінь, ні з ким не говорила, тільки у вікно дивилась. Ми з колегами давно казали: з нею щось не те. Але ж бабуся — стара, безвільна. Психолог, кажете? І що він змінить, якщо в самої в голові повний безлад?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍