Володимир Костянтинович Пузій - Дикі володарі

іншого, але такого ж міцного!»). Я випрямився, закриваючи собою хлопчика — ні, я не герой, просто так вийшло. Це, якщо хочете, мій обов’язок.

Але хлопчисько вийшов наперед, легенько позіхнув і буденним тоном запитав:

— Пані, скажіть, будь ласка, котра година?

Стара зупинилася.

— Ти спав зовсім недовго, — сказала вона. — Не турбуйся, онучку.

— Розумієте, не хочу спізнюватися, — пояснив хлопчик. — Інакше влетить.

Тут він запнувся, начебто вирішив, що сказав зайве, і зовсім не те, що хотів сказати насправді.

— А?..

— Подарунок уже чекає тебе, — повідомила пані Джессіка, і клянусь, у її голосі звучала непідробна ніжність! Ніби він і справді був її онуком! — Я написала на аркуші, як саме потрібно за ними доглядати. І дам журнал — почитаєш.

Хлопчик почервонів, і я здогадався, що читати він, швидше за все, уміє погано. Цікаво, звідки він тут взагалі узявся?

— Ви проведете його, парубче?

Я незграбно кивнув, хоча слабко уявляв, куди це повинен провести дитину. Але добре принаймні те, що пані Джессіка, здається, нікого не збирається вбивати. Ніби члени добропорядної родини («бабуся, тато і я»), ми спустилися сходами в «рибну кімнату». Тут господиня пропустила хлопчика вперед і, підхопивши мене під лікоть (не сильно, але владно), попросила затриматися. «На пару слів».

Я не знав, радіти чи засмучуватися. Вірніше, не так: втікати чи сподіватися на краще. Але, зрозуміло, затримався.

— Парубче, я хотіла б попросити вас… — бабця замовкла, вперше за час нашого знайомства підшукуючи потрібні слова: — Проведіть, будь ласка, дитину додому і… — (Господи, сьогодні воістину день чудес! Балакучі стають недорікуватими.) — …не надокучайте йому розпитуваннями. А особливо — не сваріть його й не дозволяйте сварити батькам. Мені здається, він потрапив сюди крадькома від них, розумієте?

Я кивнув і словесно підтвердив, що, безсумнівно, розумію всю делікатність покладеного на мене обов’язку.

— Це не обов’язок, — уточнила пані Джессіка. — Це прохання. А то… знаєте, коли вони йдуть, завжди боїшся, що вони приходили востаннє. І стаєш неймовірно дратівливою, все просто валиться з рук — жити неможливо!

Бабця помовчала, зітхнула й поплескала мене по плечу:

— Ну, рушайте вже — хлопчикові слід поспішати.

— А як бути з іншими?.. — схоже, я заразився від пані Джессіки її нездатністю зв’язати два-три слова вкупі. — Адже мені потрібно розвезти пошту, я й так затримався.

— Не турбуйтеся, — завірила бабця. — Я їм поясню, вони зрозуміють. Не сумнівайтеся, зрозуміють.

— А знаєте що, — не розгубився я, — давайте-но ми домовимося так: я залишу вам кореспонденцію, а ви поступово рознесете її своїм сусідам. Гаразд?

— Ви просто чудо! — зненацька й рвучко вона обхопила мене руками й цмокнула в щоку. — Ну, йдіть!

Ту мить я запам’ятаю на все життя. Ніколи ще не був таким близьким до смерті. Якби вона стиснула обійми сильніше… Навіть коли думаю про це, у голові паморочиться.

Напевно, я сполотнів — вона запитала в мене щось про самопочуття. Я пробурмотів: «Усе в порядку, пані» — і насилу рушив до виходу з «рибної кімнати».

Решту часу, до тієї хвилини, коли ми разом із хлопчиком опинилися на дорозі, а острів пані Джессіки закрили дерева, — до тієї самої хвилини я ніби спав. Рухався машинально, кожне сказане слово ледве видавлювалося, начебто тіло стало шприцом, у якому заклинив поршень, а слова — несмачним кремом. Попрощавшись із бабусями, я посадив хлопчика на багажник, напівпорожню сумку повісив собі на плече й поїхав, рухаючись швидше за звичкою, ніж осмислено. Напевно, подібним чином почуваються люди після того, як пережили близькість смерті. А може, це тільки в мене так, а в інших — по-іншому.

— Куди ми їдемо? — запитав хлопчик.

— До виходу з долини. Куди ж ще?

— Ні, — він зітхнув у мене за спиною, перекладаючи з руки в руку целофановий пакетик із двома рибками, подарованими пані Джессікою (рибки, до речі, більше нагадували мініатюрних східних драконів жовто-чорних кольорів). — Ні, нам не туди. Зупиніться.

Я охоче виконав його прохання. Тим більше, що на узбіччі дороги саме лежало дерево, на яке можна було сісти й поговорити. А нам неодмінно слід було поговорити. Я притулив до стовбура велосипед, повісив на «ріг» сумку зі «Світом акваріума» (теж подарунок пані Джессіки) і присів на кору, що поросла бархатистими мхами. Ляснув долонею:

— Влаштовуйся.

Мені відповіли настороженим поглядом з-під насуплених брів:

— Я спізнююся.

— Принаймні розкажи, куди тебе везти.

— Невже не знаєте? — зачудувався він.

— Як бачиш.

Хлопчик, не випускаючи з рук кульочок з «драконами», видерся на стовбур і сів — подалі від мене.

— А тепер давай по порядку, — запропонував я.

— Тобто?

— Тобто почни з того, звідки такий узявся й чому взагалі ти тут, де знаходитися тобі, в принципі… Агов! Спокійніше! Ніхто твоїх рибок не відбере, я просто хочу знати…

— Навіщо?! — похмурий вигук загнаного звіряти.

— Тому, що дотепер був відомий тільки один вхід у долину. І навряд чи ти зміг би ним скористатися.

— Якщо ви говорите про тунель, то зміг! — (Ого! А він же пишається цим!) — Я ж розумію, у Чарівну долину просто так не потрапити, потрібно пройти випробування. Я його пройшов. І тому заслужив те, що одержав!

— Зачекай, зачекай. Як ти думаєш, де ми зараз із тобою перебуваємо?

— Жартуєте?

— А хіба схоже?

(Пауза, протягом якої мої слова перевіряються: чи не фальшиві).

— Ну добре, у Доліні, — (тест закінчився успішно).

— У Чарівній? — уточнив я.

— Ага, у Чарівній.

— Так, і ти прийшов сюди, щоб отримати подарунок?

— А нащо ж іще? — здивовано запитав хлопчик. — Так усі роблять.

— Хто «всі»?

— Ну… всі наші.

— А звідки ти?

Він знизав плечима:

— З інтернату, звичайно.

Ну так, «звичайно». Можна було й раніше здогадатися. Із цим інтернатом теж мороки вистачило — ціла історія. Його побудували давним-давно, він вважається одним з найстаріших інтернатів для дітей з добре забезпечених родин.

(Завжди дивувалися, чому багаті батьки, здатні не просто утримувати дитину, а й добре виховати її, зробити так, щоб та ні в чому не бідувала… — коротше, з якої такої великої радості вони віддають дітей до інтернатів? Навіщо тоді родити? Престижно, модно, «як усі»? І — геть з-перед очей, як тільки трішки підросте. Малолітні старі в будинку неповнолітніх…)

Ну, мова не про те. Коли підшуковували місце для моїх клієнтів, вирішили, що тут найідеальніше розташування: долинка, оточена з усіх боків стрімкими гірськими схилами, з єдиним проходом. Але при ідеальному розташуванні була й одна заковика — поруч, на північному схилі, стояв інтернат. Начебто й не близько, а з іншого боку… тим більше, батьки дітей не які-не-будь