Еуджен Овідіу Чировіце - Книга дзеркал

терпляче просвіщати дикунів, чиї розумові здібності видатними не вважав. Він ставив сократівське навідне запитання і, перш ніж я встигав відкрити рот, щоби щось сказати, сам на нього відповідав, а опісля наводив контраргументи, щоб спростувати все сказане кількома хвилинами раніше.

Насправді, як я пригадую, розмова нічим не відрізнялася від довгого монологу. Через кілька годин я був переконаний, що, можливо, він продовжить говорити навіть тоді, коли ми поїдемо.

Упродовж вечора телефон, який він тримав у холі, кілька разів дзвонив, і він відповідав, перепрошуючи і швидко закінчуючи розмови. Однак одного разу він таки довго розмовляв, говорячи тихо, щоб його не підслухали з вітальні. Я не міг розібрати слів, але голос видавав роздратування.

Вайдер повернувся, схоже, засмучений.

— Ці хлопці несповна розуму, — сказав він сердито Лорі. — Як можна просити такого науковця, як я, зробити щось подібне? Дай їм палець, то вони й руку відгризуть. Сплутатися з тими ідіотами було найдурнішою річчю, яку я зробив у своєму житті.

Лора не відповіла і зникла десь у будинку. Я задумався, про кого він говорить, але Вайдер вийшов і приніс ще одну пляшку вина. Коли ми її випили, він, здавалося, забув про неприємний дзвінок і жартома зауважив, що справжні чоловіки п’ють віскі. Він знову вийшов і приніс пляшку «Лаґавулін» і чашу з льодом. Коли пляшка була вже наполовину порожня, він передумав. Вайдер сказав, що найкраща випивка для святкування початку прекрасної дружби — горілка.

Я зрозумів, наскільки сп’янів, коли встав, щоб піти у ванну, — до цього я героїчно тримався. Мої ноги не слухалися, і я мало не впав сторчголов на підлогу. Я не був тверезником, але ще ніколи так багато не пив. Вайдер уважно спостерігав за мною, немов за кумедним щеням.

У ванній кімнаті я глянув у дзеркало над мийником і побачив два знайомі обличчя, що дивилися на мене, змусивши розсміятися. У коридорі я згадав, що не помив руки, тому повернувся. Вода була надто гаряча, і я ошпарився.

Лора повернулася, пильно на нас подивилася, а тоді зробила обом по горнятку кави. Я намагався зрозуміти, чи й професор був п’яний, але мені він здався тверезим, ніби я напився сам. Я почувався, наче став жертвою якогось злого жарту, коли помітив, що в мене виникли проблеми з артикуляцією. Я викурив забагато цигарок, і моя грудна клітка боліла. Сірі хмари диму носилися кімнатою, мов примари, хоча обидва вікна були відчинені навстіж.

Ми продовжували точити ляси ще десь із годину, але не пили нічого, крім кави та води, а потім Лора дала мені знак: час іти. Вайдер провів нас до машини, розпрощався з нами та сказав, що щиро сподівається побачити мене тут знову.

Коли Лора виїхала на Колоніал-авеню, яке було майже безлюдне в цей час, я сказав їй:

— Хороший він чоловік, правда? Ніколи не стрічав людини, яка так добре переносить стільки алкоголю. Нічого собі! Ти хоч уявляєш, скільки ми випили?

— Може, він щось прийняв заздалегідь. Я про таблетки чи щось таке. Він зазвичай стільки не п’є. І ти ж не психолог, тому й не зрозумів, що він викачував із тебе інформацію, не розповівши геть нічого про себе.

— Він розповів мені багато всього про себе, — сказав я, суперечачи їй і намагаючись зрозуміти, чи варто нам зупинитися, щоб я виблював десь за деревом на узбіччі. У мене паморочилося в голові, й від мене певно тхнуло, наче я щойно прийняв ванну з алкоголю.

— Він нічого тобі не сказав, — обрізала вона, — крім загальновідомої інформації, яку можна дізнатися з суперобкладинки будь-якої з його книжок. А ти, з іншого боку, розповів йому, що боїшся змій, що в чотири з половиною роки тебе ледь не зґвалтував божевільний сусід, якого твій батько тоді побив майже до смерті. Ти розповів про себе вагомі речі.

— Я це розповів? Не пригадую.

— Його улюблена гра — порпатися в мозку інших людей, наче він досліджує будинок. У нього це більше, ніж просто професійна звичка. Це майже патологічна допитливість, яку йому рідко вдається втримати під контролем. Ось чому він погодився керувати тою програмою, що…

Лора зупинилася на півслові, наче раптом схопилася, що збиралася сказати надто багато.

Я не питав, що вона хотіла сказати. Я відчинив вікно і відчув, як у голові почало прояснюватися. У небі висів блідий півмісяць.

У ту ніч ми стали коханцями.

Це сталося просто, без попередніх лицемірних дискусій типу «я не хочу зруйнувати нашу дружбу». Після того як вона загнала машину в гараж, ми кілька хвилин стояли на задньому дворі, який купався в жовтуватих відблисках вуличного світла, ми мовчки закурили одну на двох цигарку. Увійшли всередину і, коли я спробував ввімкнути світло в будинку, вона зупинила мене і, взявши за руку, повела до себе в спальню.

Наступного дня була неділя. Ми провели в будинку весь день, кохаючись та відкриваючи одне одного. Пригадую, ми майже не говорили. Пополудні ми пішли в трактир «Пікок Інн», де поїли, тоді, поки не стемніло, трохи погуляли в Ком’юніті-Парк-Норт. Я вже казав їй про свій намір знайти роботу, і коли знову завів про це розмову, вона одразу запитала, чи спокусила б мене робота у Вайдера. Він шукав когось, щоб упорядкувати книжки в бібліотеці, про яку згадував, але так і не зміг показати мені ввечері напередодні. Я був здивований.

— Гадаєш, він погодиться?

— Я вже говорила з ним про це. Тому він і хотів зустрітися з тобою. Але, як типові чоловіки, ви не спромоглися обговорити це. Думаю, ти йому сподобався, тому труднощів не виникне.

Я запитав себе, чи й він сподобався мені.

— У такому разі мене це влаштовує.

Вона нахилилася і поцілувала мене. Під її лівою ключицею над груддю була коричнева родинка розміром із четвертак. Я детально її вивчив того ж дня, наче хотів переконатися, що ніколи не забуду якусь частину її тіла. Її щиколотки були незвично тонкі, а пальці ніг дуже довгі; вона називала їх «баскетбольна команда». Я відкривав для себе кожну плямку та прищик на шкірі, де й досі залишалися сліди літньої засмаги.

У ті дні швидка любов стала такою самою звичною, як і ресторани швидкого харчування, і я не виняток із цього правила. Я втратив невинність у п’ятнадцять, у ліжку, над яким висів великий плакат Майкла Джексона. Ліжко належало дівчині на ім’я Джоел, що була на два роки старша за мене і жила на Фултон-стрит. У наступні роки я