Love - Між реальностями, Love

День тягнувся повільно. Кароліна ніби вперше дивилася на світ крізь прозоре скло — нічого не змінилося зовні, але кожна деталь мала нову вагу. Вона сиділа в кав’ярні, що колись була її улюбленою. Звідси починалося багато її ранків у минулому — ще до всіх цих подорожей, до розгубленості, до того, як вона втратила зв'язок з тим, ким була.

Вона вже зібралася виходити, коли почула знайомий голос.

— Каро?

Вона обернулася — і її серце завмерло.

Перед нею стояв Андрій. Її колишній — той, із ким вона колись ділила плани, мрії, а потім... просто втратила зв'язок. Роки пройшли, але його погляд залишився тим самим — глибоким, уважним, трохи настороженим.

— Я думав, що більше ніколи тебе не побачу, — сказав він.

— Я теж так думала, — тихо відповіла вона.

Вони сіли. Мовчання між ними було щільне, але не холодне. Наче обидва знали: слова ще з’являться, коли буде потрібно.

— Я чув, ти зникла з усіх соцмереж, перестала малювати, не відповідала на повідомлення... — почав він обережно. — Я хвилювався, але не знав, як знайти тебе.

— Я шукала себе, — сказала Кароліна, дивлячись у чашку з кавою. — Здавалося, що я розпалась на частини. І кожна з них жила в іншому світі.

Андрій кивнув. Його очі більше не були ображеними — в них з'явилось розуміння.

— І що, знайшла?

Кароліна посміхнулася — трохи втомлено, але щиро.

— Я ще в дорозі. Але я вже не тікаю.

Вони сиділи довго. Говорили про минуле, про те, що не було сказано. І вперше це не боліло — було просто. Як розмова між двома людьми, які перестали тримати образи й почали знову бачити одне одного.

Коли вони прощались, Андрій сказав:

— Якщо колись захочеш поговорити знову — я буду радий. Не тому, що чекаю. А тому, що тепер знаю, як важливо просто бути поруч.

Кароліна кивнула. І коли двері кав’ярні зачинились за ним, вона не відчула втрати. Вона відчула, що щось нарешті завершилося правильно.