Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Фентезі » Карпатська казка, або За десять днів до Купала 📚 - Українською

Наталія Довгопол - Карпатська казка, або За десять днів до Купала

605
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Карпатська казка, або За десять днів до Купала" автора Наталія Довгопол. Жанр книги: Фентезі.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 6 7 8 ... 25
Перейти на сторінку:
долині вже давно радували своїми плодами, тут ще тільки зацвітали.

– Треба було взяти з собою хоч по шматочку того сирника, що стояв в Маринки на столі, – мрійливо протягнула Леся.

Зробивши по ковтку живої води, дівчата трохи підбадьорилися.

– А я думала, ти вже готова була провести решту свого життя з чарівним Іванком, – насмішкувато повела бровою Леся.

Ксеня почервоніла від сорому, а ще більше – від люті.

– Я вважала, що йому подобаюсь… – несподівано для себе випалила вона.

Їй треба було про це поговорити, нехай навіть зі своєю сестрою.

– А він просто хотів бути певним, що я нікуди не втечу до Купала…

– А мені здається, він хотів, щоб ти навіки залишилась з ним, – мрійливо сказала Леся. – А Маринка приревнувала тебе, адже досі вона була єдиною значною жінкою в його житті…

– От тепер точно говориш дурниці! – гаряче випалила Ксеня, хоча їй припала до вподоби ця версія. – Скільки їм років? Триста? П’ятсот? Сімсот? Я не питала. А мені шістнадцять! У нього за плечима цілий світ, а я цей світ лише відкриваю…

– Ти який світ маєш на увазі, Цей чи Той? – усміхнулась Леся.

– Той. Тобто Цей. Тобто… Я маю на увазі, – зібралась із думками вона, – що я ще не готова залишити Яв. Я, так само як і ти, чужа в цьому світі. А вдома на нас чекають батьки, друзі… Я обов’язково стану адвокаткою, як завжди хотіла, а ти… будеш писати книжки або ж станеш великою науковицею! Тільки треба дістатися на Чорногору та вблагати Ладу допомогти нам…

– Угу, – кивнула головою Леся, і вони пішли далі, збиваючи об каміння ноги.

– Але ж страшно… – за мить додала вона. – Якщо нас спіймають слуги Мари…

– Головне – не боятися! – підбадьорила її сестра, і з підкресленою впевненістю закрокувала по кам’янистій дорозі.

Раптом, широко махаючи крилами, над головами пролетів великий бурий птах і зник десь між деревами.

– Що це за пташка? – здивовано підвела голову Ксеня.

– Схожа на орла, – непевно пробурмотіла Леся. – Але така велетенська!

– Хижак, – із повагою присвиснула старша сестра, проводжаючи птаха захопленим поглядом.

Сонце вже починало припікати, піднімаючись все вище й вище. Одноманітність дороги розбавляли лише полосаті виноградні равлики й яскраво-сині слимаки, які барвистими плямами повзали на узбіччі.

Важкий камінь не залишав Ксенине серце, і вона, крок за кроком долаючи крутий підйом, примушувала себе не думати ні про Іванка, ні про ті тисячі небезпек, які можуть чекати на безпомічних міських дівчаток у Карпатських горах.

За півгодини сестри вийшли на роздоріжжя.

– Перехрестя… – руки Ксені втомлено опустилися.

Варто було дівчатам лише зупинитися, як міріади в’їдливої мошкари тієї ж миті злетілись з усіх околиць.

– А Іванко, часом, не казав, куди повертати на роздоріжжі? – безнадійно спитала Леся.

– Ой, – від несподіванки зойкнула Ксеня. – Собака!

На самому перехресті сидів чорний пес. Сказати великий – це не сказати нічого. Розмірами він скидався на вгодоване теля і, здавалося, ріс на очах. Глибоко посаджені очі горіли червоними вогниками.

– Прямо собака Баскервілів… – прошепотіла молодша сестра, відступаючи назад.

Пес підвівся та повільно рушив на дівчат, капаючи слиною з роззявленої пащі.

– Тільки не тікати, не тікати… – намагалась зберігати спокій Ксеня, притримуючи сестру за плече. – У собак не буває червоних очей. Собаки не можуть так швидко збільшуватися в розмірах…

Вона відкоркувала горнятко і, заплющивши очі, зробила крок назустріч тварині, плескаючи в роззявлену пащу живою водою.

– Він зник! Спрацювало! – радісний голос Лесі змусив Ксеню розплющити очі.

Від велетенського собаки не лишилося й сліду. Лише бурий птах, їх недавній знайомий, низько кружляв над головами.

– Навіть не намагаюся зрозуміти, що то було, – перевела подих Ксеня. – І куди тепер…?

– Гляди, пташка ніби показує наліво!

І справді, птах, покружлявши над дівчатами, сів прямо посеред дороги, що вела ліворуч.

– А як ми знаємо, що він не заманює нас у чергову пастку Мари? – спитала Ксеня, недовірливо покосившись на пташку. – Може, і на нього бризнути живої водиці? На всяк випадок.

Їх вагання перервав скрип дерев’яного возу й звучний цокіт підков по кам’янистому шляху. Білий у сірі яблука коник тягнув низеньку підводу, засипану ароматним сіном і зеленими травами. Старенький сивобородий дідусь у сірій від часу сорочці й кептарі, вишитій гуцульській безрукавці, поважно керував возом, посмоктуючи люльку.

– Як ся маєте? – привітно підморгнув дівчатам він, і швидко затараторив: – А хто ваші старинє, дівчита? З котрого села? Чого самі по лісу ся ходите перед Зеленою Неділею?

Очі сестер округлилися.

– Що він сказав…? – тихенько прошепотіла Ксеня на вухо сестрі.

– Ну… Він спитав, звідки ми, і хто наші батьки.

– Скажи йому, щоб підвіз нас у село…

– От сама й скажи!

– Пане… Дідусю, – уже голосно сказала Ксеня. – А ви не підвезете нас до найближчого села?

Дід вибив люльку об підводу й посміхнувся у вус.

– Йо, чого ж не підвезти? Сідайте! Тіко скажіть чесно, що се в горах самі робите? Не мольфарі, часом? – підозріло покосився на них дідусь.

– Ні-ні, не мольфарі! – поспішила запевнити його Ксеня, хоча поняття не мала, хто вони такі, ті мольфарі. – Ми із міста, із… Станіслава, – згадала вона стару назву рідного Івано-Франківська. – Бабця наша при смерті була. А нещодавно померла. Оце виконуємо останню її волю. Бабця хотіла, щоб ми, її онучки, розвіяли її прах по Чорногорі до свята Купала, – закінчила свою натхненну брехню Ксеня.

– А вона, ваша бабця, раптом, не мольфаря була? – знову недовірливо примружився дідусь, все ж допомагаючи сестрам залізти на віз. – Дивне яке бажання в ню. Попіл по горам хіба шо мольфарі розвіюють… І ви, дівчита, простоволосі, як нявки лісом ходите. Аби не вишиті сорочки та коралі на шиіх, то посипав би вас сіллю… І де ж він, тей прах?

– Та ось, у горнятку! – показала дівчина на своє горня з живою водою.

Сестри влаштувалися на сіні, тісніше притискаючись одна до одної. Ні розплетене вогняно-руде волосся Ксені, ні короткі коси Лесі, що з ночі стирчали в усі боки, не вселяли довіри забобонним селянам.

– То у містах така мода, – спробувала пояснити діду Ксеня.

– Хто в містах?

– Хусток не носять, – допомогла сестрі Леся.

– А личаків?

Леся безпомічно подивилася на сестру, а та лише знизала плечима.

– Личаків, – повторив дід, показуючи на своє шкіряне взуття.

– З міста дорога довга – порвалися, а на нові грошей у нас немає, – знайшлася Ксеня, присоромлено зариваючи свої босі ноги глибше в сіно. – А навіщо вам стільки кленових гілок, пане?

– Мя називайте вуйко Василь, – хмикнув дідуган собі у вус. –

1 ... 6 7 8 ... 25
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Карпатська казка, або За десять днів до Купала», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Карпатська казка, або За десять днів до Купала"