Камі Мир - Полонений король обов'язково поверне своє, Камі Мир

Я з досадою закусила губу і поправила волосся, щоб краще сховати обличчя, але Гастона мої спроби лише бавили, хоча більше він нічого не говорив, поки ми не дійшли до його будинку. Це місце було не так далеко від центру, але все ж таки потрібно було трохи пройти вглиб вулички. Якщо не знати, так легко знайти це місце не вдасться, що може зіграти мені на руку.

Коли Гастон відчинив переді мною двері, я завмерла на порозі, ніби чекаючи невидимого вартового, який мав би вийти та заявити, що мені сюди не можна. Але будинок був порожній, крім нас двох, і тільки тихий скрип петлі порушив тишу.

— Заходьте, — сказав він тихо, відступаючи вбік, щоб пропустити мене всередину.

Хата одразу ж зустріла мене своєю дивною атмосферою — чимось одночасно величним і забутим. Велич не йшла навіть зараз, коли все тут підкорялося запустінню.

Стара мармурова підлога, колись блискуча, тепер була покрита шаром пилу і дрібних тріщин, ніби слідами часу, що минуло незліченну кількість разів. Стіни, обтягнуті темним деревом, все ще тримали свій гордий вигляд, хоча місцями на них проступали плями вогкості. Над каміном, який давно згас, висів портрет у масивній рамі — чоловік з гострими рисами обличчя і суворим поглядом. Ймовірно, один із предків Гастона. Картина була трохи перекошена, як і вся аура цього місця — велич, яка втомилася боротися.

— Це мій дім, — сказав він трохи з гордістю, хоча я очікувала почути в його голосі гіркоту та певний розпач. Схоже звіти не брехали, що чоловік непогано жив, всупереч всьому, що трапилося.

Зробивши крок всередину, я відчула, як звідкись із глибини будинку потягнуло холодом. Навіть у лісі мені не було так мерзлякувато, як тут. Повітря було важким, наповненим запахами старої деревини, затхлості й легкої, ледве вловної ноти чогось пряного — може, прянощів, що колись зберігалися на кухні.

Світло проникало всередину неохоче через високі вікна, затягнуті напівпрозорими завісами. Промені сонця висвітлювали в повітрі рої порошинок, які кружляли неквапливо, ніби танцюючи свій віковий танець.

— А де ваш брат?

— Анжун? — перепитав він, ніби має ще якихось братів. — Він зараз на роботі.

Я подивилася на нього. Гастон стояв, злегка спираючись на одвірок, немов намагаючись злитися з цим будинком, бути його частиною. Його постать у тяжкому одязі була як продовження всіх цих незграбних ліній і суворих форм.

— Ви живете тут із братом самі?

У центрі кімнати стояв старий, але міцний стіл. Його поверхня була поцяткована подряпинами й потертостями, проте в них читалася історія: тут бенкетували, планували, сперечалися, вирішували долі. Але зараз на столі лежала лише тонка плівка пилу, наче його час давно минув.

— Якщо ви про мого батька, то ми з ним бачилися лише кілька разів після того, як нас позбавили титулів. Він з нами не живе, тож можете розслабитися. Не думаю, що Анжун буде проти вашої присутності.

Я кивнула, не відповідаючи. Люди часто кажуть, що будинок – це відображення господарів. І якщо чесно, я не очікувала побачити внутрішнє оздоблення, що попри минуле господарів, зберігало свою колишню велич, що ховалася під нальотом часу, болю та самотності. І все ж у цьому запустінні я відчувала щось живе — може, силу, може, тугу, але точно не порожнечу. Це дуже відрізнялося від того, якими я раніше уявляла братів Ентіум. Але маю великі сумніви, що і їх батько насправді не такий, яким він себе продемонстрував. Такі речі, які робив він, «випадково» не роблять через нервування та неохайність. Його любов до інтриг не виправдаєш незграбністю чи сором'язливістю, звичайною випадковістю, обставинами тощо.

Коли він запалив свічку, її м'яке світло розігнало частину тіней, але не зміг прогнати їх повністю. Здавалося, тіні тут були такими ж старожилами, як і ці стіни.

— Сідайте. Ви ж при надії, так? Я чув, що вагітним жінкам важко довго стояти на ногах.

Підтверджуючи його припущення, я зняла накидку та озирнулася в пошуках місця, куди її можна покласти, але нічого поблизу не побачила.

— Давайте її мені, а самі можете сісти он у те крісло.

— Дякую, — ніяково подякувала, сідаючи на запропоноване місце.

Чоловік тим часом доніс мої речі до вішалки, повісив їх і повернувся з несподіваною грацією та шляхетністю. Його рухи були гарними, витонченими, плавними, але водночас досить швидкими, щоб не здаватися чимось дивним. Раніше я серйозно не сприймала його з братом як аристократів, вони для мене були швидше коміки та недолугими дітьми, хоч вони й трохи старші за мене. Від цього мені зараз стало соромно.

— Чудова погода, — випалила, щоб хоч якось розвіяти цю незручну для мене атмосферу.

— Ця холодрига? — з сумнівом перепитав чоловік, чия права брова підвелася від подиву. — Якщо ви не знаєте, з чого розпочати розмову, могли просто так і сказати.

— Ем… Пробач… те. Я трохи почекаю, доки все не вляжеться, і піду у своїх справах.

— Повторюся: ми з братом не проти, якщо ви гостюватимете, тому можете не поспішати. Зараз ви далеко не в найкращому становищі: мій батько прогнав вас і Гренделя з палацу, причому затримайся він хоч трохи, ваш одержимий деспотичний чоловік захопив би владу раніше.

— Він не є деспотичним… — виправила твердження Гастона.

— Жадібний до влади, — погодився з правками чоловік. — Але вже незабаром король поверне собі трон, позбавивши вас будь-якого впливу та сил, шантажуючи життям дитини. І тільки не кажіть, що для вас трон має більше значення, ніж ненароджена дитина. Повірте, це далеко не так, хай про що б ви зараз з цього приводу не думали. Наша мати була такою ж. І як ви думаєте, до чого це призвело?

Я не зовсім розуміла, до чого це він, але відповіла. Коротко та лаконічно.

— Мені треба дістатися «Шепоту вітру».

— І чим може допомогти інформаційна гільдія у вашій ситуації? Не сприймайте мої слова як осуд, просто не хочу бачити як ще одну жінку занапастять жадібні чоловіки.