Немченко Катерина - Учень дощу І, Немченко Катерина

- Ай! Вибачте, вчителю! Це вийшло випадково!

- Хах, - легко посміхнувся старший. – Як вчитель Оллон тебе за вуха тягав у десятому класі, так я тепер на посаді вчителя тягаю. Добре, що це єдина твоя вада, - відпустив його. – Слідкуй за тим, що ти кажеш, бо зараз до тебе прислухаються десятки дитячих вух. І вони повторюватимуть за тобою.

- Так, вчителю… - вклонився парубок, потираючи своє вухо. – Я більше не схиблю… - опустив винуватий погляд. – Буду… Намагатися не схибити…

- Хах, не турбуйся ти так. Це тільки перший твій урок. Напочатку усі молоді вчителі припускаються дрібних помилок. Хвилювання, - вказав він на Ракора, - твій найгірший ворог, тож просто розслабся. Ходи сьогодні із нами у купальні. Тобі точно варто розслабитися, - ткнув його пальцем у плече. – Твою напруженість видно неозброєним оком.

- Дякую за запрошення, вчителю, - склав молодий педагог руки та вклонився.

- Приходь. Ми біля восьмої збираємося відпочити.

- Я прийду, - кивнув той.

- От і добре, а ви, - повернувся Шийме до учнів, - не здіймайте галасу. Хоч вчитель перед вами і молодий, проте він все ще вчитель. Не змушуйте його підвищувати голос. Не дивлячись на свою помилку, він розуміє, що вчинив погано і надалі намагатиметься її не повторювати.

Діти піднялися та вклонилися наставникам:

- Вибачте вчителю, і дякуємо за настанови.

Старший педагог ще раз окинув поглядом усіх присутніх та пішов. Ракор провів його поглядом, опустившись на своє місце. Глянув на хлопчиків:

- Там ще друга сторінка є, - кивнув на свої завдання.

Щойно урок скінчився, всі учні здали свої однакові зошити, підписані різними іменами, і пішли на наступне заняття.

«Хм, - стурбовано насупився Ракор, дивлячись услід одному з підопічних, який крокував із опущеною головою, не підіймаючи погляду на інших дітей та вчителів. – Так погано свою роботу написав?» - глянув на стос зошитів.

Вечором, вже після перевірки зроблених завдань, педагог відправився до купалень, які знаходилися дещо осторонь від будівлі самої академії. Встановлені вони були на схилі, тож стежка до них деколи переривалася кам’яними сходами.

Місцина це була особлива, відмінна від всієї іншої території навчального закладу. Навколо протоптаної стежини знаходилися густі зарості невисокої трави, маленькі деревця та кущі, за якими слідкував один з вчителів. Поодинокими купками росли якісь квіти, що ніби білі і жовті зорі розкривали свої крихітні бутони на зеленому тлі. Тут і там можна було почути квакання різних жабок, які ховалися від допитливих очей у хащах, дзижчання жуків, що вже закінчували свій день, та пищання комарів, для яких вечір тільки починався. У цю годину, сонце починало заходити за обрій, тож ані нічних метеликів, ані світлячків тут поки не було. Один лиш запах свіжості, вечірньої прохолоди весняного вечора, та аромат трав, який не покидав цю стежину протягом усього часу, окрім зими, коли тут лежали кучугури.

Чоловік неквапливо крокував цією дорогою, насолоджуючись атмосферою тотального розслаблення, та деколи кивав дітям, які зустрічалися йому на шляху, що йшли до купалень або назад у двір.

«Стільки років пройшло… - оглядав новий вчитель ландшафти, насолоджуючись шумом дерев, через легкий вітер. – А це місце зовсім не змінилось… Жаби квакають, бджоли вдень літають… Та струмок, - зупинився, побачивши за пару десятків метрів від себе маленький місток. – Тече з купалень,» - повернув погляд наліво, помітивши краєчок схилу, на якому розташовувалися величезні казани, наповненні водою.

Це був справжній каскад з одинадцяти ємностей, які одна за одною переповнювалися рідиною. Вода виливалася з них через спеціальне поглиблення на краю і стрімким потоком наповнювала кожен наступний казан, поки вже забруднена милом із піною, вона не переповнювала найнижчий та не стікала зі схилу одним струмком. Потім зникаючи у скелях, які слугували в цій академії стінами від зовнішнього світу. Саме над цією маленькою та брудною «річкою» і пролягав невеличкий місток, дорога по якому вела до гаю із дикими птахами, які кожен раз злітали, якщо до них хтось підходив.

Очолював цей каскад з купалень - найбільший казан, у якому вже сиділи пара вчителів і спокійно могли поміститися усі інші педагоги. Завершував – найменший, у якому зараз активно терли себе мочалками шість першокласників. Що нижче йшла вода – то більш мильною та пінною вона ставала. Перші класи намилювали себе, як востаннє, третій-четвертий милили тільки найбільш забрудненні місця, а усі наступні взагалі не займалися гігієнічними процедурами, бо застосовували на собі заклинання, які у мить робили їх чистими. Тож усі старші за п’ятий-шостий клас просто відпочивали та розслаблялися, сидячи у гарячій воді, з якої йшла пара.

Вчитель Ракор, окинувши поглядом весь цей схил, сам собою усміхнувся, згадуючи, яким же був його власний шлях від самого низу до верхівки.

«І нічогісінько тут не змінилося, - огледів він низьку траву навколо казанів, де була складена одежа учнів, та прокладені стихійні стежки, якими підіймалися діти до своїх ємностей. – Все так само, як і 10-20 років тому…» - попрямував однією стежкою нагору.

- Хаха! – весело привітав Ракора вчитель Шийме, що сидів у казані спиною до учнів. – А от і новачок до нас приєднався!

- Дякую за запрошення, вчителю, - склав той руки та вклонився йому.

- Та годі тобі! – махнув наставник рукою. – Краще до нас лізь! Ще двоє тут хочуть тебе за вуха потягати!

- Хах… - ніяково усміхнувся молодий педагог.

- Перший урок, - почав йому знайомий голос зі спини, від чого Ракор аж сіпнувся, - а вже правило порушив, - взяв новенького за вухо та не сильно відтягнув його угору, після чого відпустив.

- Хах, вчителю Умане… - невпевнено обернувся той, погладивши вухо рукою.

- Ой, - скептично відгукнувся на це старий директор, що сидів біля гарячого водного потоку, який наповнював їх казан, - ніби я тебе перший місяць за вуха не тягав.