Джон Максвелл Кутзеє - Безчестя

— Це не я, — крикливо протестує Мелані, — Боженько, чого це, як раптом що, так завжди винна я? — Він тихенько підводиться й виходить у зовнішню темряву слідом за двірником.

Наступного дня о четвертій пополудні він з’являється біля її квартири. Мелані відчиняє двері в пожмаканій футболці, велосипедних шортах і капцях у вигляді ховрахів із коміксів, які здаються йому дурнуватим несмаком.

Він не попередив її, тож дівчина надто здивована, аби чинити опір незваному гостю, котрий з’явився як сніг на голову. Коли він обіймає її, тіло Мелані обвисає, мов у маріонетки. Важкі, наче приклад рушниці, слова глухо відлунюють у ніжній раковині її вушка.

— Ні, не зараз! — відбиваючись, просить вона. — Ось-ось повернеться кузина.

Але хіба його щось зупинить. Він несе її в спальню, скидає сміховинні капці, цілує її ступні, сам приголомшений почуттями, які вона розбурхала. Справа тут у видінні на сцені: перука, погойдування дупки, вульгарна мова. Дивна любов! Та можна не сумніватися, є у ній щось від тремкої Афродіти, богині пінявих хвиль.

Вона не противиться. Тільки ухиляється — відводить очі, відвертає уста. Вона дозволяє йому покласти себе на ліжко й роздягнути, навіть допомагає йому, підіймаючи руки, а потім стегна.

Мелані здригається від холоду і, залишившись оголеною, одразу ковзає під стьобане покривало, наче кріт, що ховається в норі, та повертається до нього спиною.

Це не зґвалтування, нічого такого, але він усе одно небажаний, небажаний до самих кісток. Вона мовби вирішила застигнути, померти всередині, поки все не закінчиться, як зайчик, на шиї якого клацнули лисячі зуби. Тож усе, що він із нею робить, могло б відбуватися десь дуже далеко від неї.

— Пауліна ось-ось повернеться, — каже вона, коли все закінчується. — Будь ласка, ви мусите піти.

Він слухається її, а вже в машині навалюється така пригніченість, така тупість, що він важко падає за кермо, не в змозі поворухнутися.

Помилка, велетенська помилка. Він не сумнівається, цієї миті Мелані намагається очиститися від цього, очиститися від нього. Він уявляє, як вона біжить до ванної і, заплющивши, як сновида, очі, залізає у воду. Йому б теж хотілося зануритися у ванну.

Жінка з короткими ногами у строгому діловому костюмі проходить повз нього й заходить до будинку. Може, це кузина Пауліна, з котрою Мелані живе разом і чиєї несхвальної думки так боїться? Стріпонувшись, він їде геть.

Наступного дня на заняттях її немає. Це дуже недоречно, оскільки саме сьогодні вони пишуть тест за половину семестру. Пізніше, заповнюючи журнал, він відмічає, що вона була, і ставить їй сімдесят балів. Унизу сторінки робить для себе позначку олівцем «Попередньо». Сімдесят — оцінка середнячка, не погана, але й не добра.

Увесь наступний тиждень її немає. Раз по раз він телефонує, але ніхто не відповідає, а потім опівночі в неділю хтось дзвонить у двері. Це Мелані, з голови до п’ят одягнена в чорне, у маленькій чорній вовняній шапочці. Обличчя в неї напружене, і він готується до розгніваних слів, до сцени.

Але вона не влаштовує сцени. Правду кажучи, з них двох саме вона спантеличена.

— Можна мені сьогодні заночувати тут? — шепоче Мелані, відводячи очі.

— Звичайно, звичайно. — Серце його сповнюється полегшенням. Він тягнеться вперед, обіймає її, притискає заціпенілу холодну постать до себе. — Заходь, я зроблю тобі чаю.

— Ні, не потрібно чаю, нічого не потрібно. Я виснажена й хочу лише десь упасти.

Він застеляє їй ліжко в колишній спальні доньки, цілує, бажаючи на добраніч, і залишає дівчину на самоті. Коли за півтори години повертається, вона міцно спить, так і не роздягнувшись. Він знімає з дівчини черевики і накриває її.

О сьомій ранку, коли починають щебетати перші пташки, він стукає у двері. Мелані вже прокинулася й лежить, підтягнувши ковдру до підборіддя. Вигляд у неї змучений.

— Як почуваєшся? — цікавиться чоловік.

Дівчина знизує плечима.

— Щось сталося? Хочеш поговорити?

Вона хитає головою, не кажучи жодного слова.

Він сідає на ліжко й притискає Мелані до себе. У його обіймах вона починає жалісно схлипувати. Попри все він відчуває, що збуджується.

— Ну-ну, — шепоче чоловік, намагаючись заспокоїти її. — Розкажи мені, що сталося. — Він ледь не зронив: «Розкажи таткові, що сталося».

Мелані бере себе в руки й намагається щось сказати, але в неї заклало ніс. Він знаходить для неї хустинку.

— Можна мені трохи пожити тут? — питає дівчина.

— Пожити тут? — обережно перепитує він. Вона вже не плаче, але досі здригається від горя. — Тобі здається, що це гарна думка?

Чи гарна це думка, вона не відповідає, натомість притискається до нього міцніше й притуляється теплим обличчям до його живота. Ковдра зіслизає; Мелані вбрана лише в майку й трусики.

Чи розуміє вона сама в цю мить, що збирається зробити?

Коли в парку коледжу він зробив перший крок, він думав про це як про швидкий романчик — швидко почав, швидко закінчив. А тепер вона з’явилася в нього вдома й притягла за собою труднощі. У яку гру вона грає? Йому, безумовно, потрібно залишатися обачним, але він від початку поводився необачно.

Він витягається поруч на ліжку. Останнє, що йому потрібно, — аби Мелані Ісаакс оселилася в його будинку. Але зараз ця думка п’янить його. Вона щоночі буде тут: щоночі він зможе отак прослизати до її ліжка, прослизати в неї. Люди здогадаються, вони завжди здогадуються; усі шепотітимуться, можливо, усе завершиться скандалом. Але яке це матиме значення? Останній спалах чуттєвого полум’я перед тим, як згаснути. Він відкидає ковдру вбік, тягнеться нижче і гладить її груди та сідниці.

— Звичайно, ти можеш пожити тут, — бурмоче він, — звичайно.

У його спальні за дві кімнати звідси дзвенить будильник. Вона відвертається від нього і натягає на плечі покривало.

— Зараз я мушу йти, — каже він. — Маю зустрітися зі своїми студентами. Спробуй ще трохи поспати. Я повернуся опівдні, тоді й поговоримо. — Він гладить її волосся й цілує в чоло. Коханка? Донька? Ким у глибині душі вона намагається стати? Що вона пропонує йому?

Коли опівдні він повертається, Мелані сидить на кухні за столом, їсть тост із медом і запиває його чаєм. Схоже, вона почувається зовсім як удома.

— Ну, — зауважує він, — тепер ти виглядаєш значно краще.

— Я поспала після того, як ви пішли.

— Тепер ти мені розкажеш про все, що трапилося?

Вона відводить погляд.

— Не зараз, — каже. — Я мушу йти, уже спізнююся. Поясню іншим разом.

— І коли буде цей інший раз?

— Увечері, після репетиції. Гаразд?

— Так.

Вона підводиться, кладе своє горнятко