Деніел Кіз - Війни Міллігана

тобто тебе прив’язують до ліжка в місці під назвою «крижаний ізолятор».

Пародіювати цього типа буде нескладно.

Задзвонив телефон, і Лінднер узяв слухавку.

— Так, він зараз у мене, — відповів він комусь. Потім ще трохи помовчав і додав: — Ага, так, подивимося, що можна зробити, — він поклав слухавку та продовжив лагіднішим тоном: — Мабуть, ви вже здогадалися, що це дзвонили стосовно вас.

лі кивнув.

— Деякі джентльмени хочуть поговорити з вами.

— Якісь психи?

— Ні. Їх цікавить ваш випадок. Вони їхали аж із Дейтона, щоб познайомитися з вами.

лі здогадався, про кого мова. Це ті журналісти, що готові й батька продати заради договору на публікацію книжки про Біллі Міллігана. Коли Учитель і Біллі відмовили їм і почали працювати з письменником, вони взялися писати огидні статті. лі розсміявся:

— Скажіть їм, нехай ідуть під три чорти! — вигукнув він голосом Лінднера, повернувся й залишив сцену. Зник за кулісами.

(4)

За п’ятнадцять хвилин по тому денні вийшов з кімнати туди, де було більше світла. Він хотів прочитати статтю в журналі «Поля і річки» про догляд за кроликами. Йому подобалися кролики… Було б добре зараз мати кролика — погладити його м’якеньку шерсть. Він відкрив журнал і побачив картинку, де показували, як зняти з кроля шкіру, дістати нутрощі та підсмажити — денні негайно жбурнув від себе журнал, наче той горів.

Його обманули.

На очі навернулися сльози. Згадалося, що зробив з кролем Чалмер. денні тоді було майже дев’ять. Тато Чал узяв Біллі на ферму, щоб той допоміг косити траву…

Біллі побачив, як із нори вискочив великий кріль і помчав геть. Він підійшов і нахилився — у ямці лежало крихітне сіро-коричневе кроленя. Косарка може вбити його, тому Біллі взяв малого й сховав під футболку.

— Я знайду тобі новий дім, і ти будеш там жити. Ти лишився сам, маленький, а дитячих будинків для кролів тут немає. Я не можу взяти тебе до себе, бо тато Чал не дозволить. Але я віднесу тебе в поле, і ти знайдеш там свою маму.

Почувся гудок трактора, а значить, треба бігом принести Чалмеру пива. Хлопчик побіг до машини, узяв з холодильника бляшанку пива й кинувся у двір, де у тракторі чекав на нього Чалмер. Біллі простяг йому пиво. Той відкрив бляшанку та зиркнув на хлопця:

— Що там у тебе?

— Кролик. У нього нікого немає. Я хотів би забрати його додому, поки не знайду кращого місця для нього. Або ж поки він не підросте й не зможе жити сам.

— Ану покажи.

Біллі дістав кроленя.

— Не можна отак брати його додому. Треба спочатку його скупати. Пішли туди, до гаража.

Хлопчина повірити в це не міг: Чалмер про когось дбає.

— З кроликами треба обережно. У них бувають паразити та все таке інше. Твоя мама буде страшенно зла, якщо ти принесеш його додому з паразитами. Потримай його.

Чалмер зайшов у гараж та приніс каністру й ганчірку.

— Дай мені, — він схопив тварину за шкірку та облив бензином. Різкий запах ударив у голову.

— Що ти робиш? — здивувався денні.

Чалмер дістав запальничку, чиркнув біля мокрої шерсті та кинув кролика не землю. Біллі закричав. Кролика охопило полум’я. Він несамовито стрибав навколо, бився об стіни та лишав по собі крихітні острівки вогню.

— Ну що, подобається, га? Подобається, матусин синочку? — волав Чалмер крізь сміх. — Подобається вухате барбекю, га?!

Біллі продовжував кричати. Це він винний. Якби він лишив кроленя в норі, воно б і досі було живе.

Чалмер ударив Біллі в обличчя та продовжував бити, аж поки його крики не вщухли до схлипів.

У кімнаті відпочинку відділення № 22 денні витирав сльози, відсуваючи ногою той журнал якомога далі. Потім обійняв руками коліна й почав роздивлятися людей, що проходили повз. Він думав, чи прийде до нього Мері. Йому подобалася Мері, бо вона була така ж сором’язлива й боязка, як він. І коли йому страшно, вона сідає поруч і бере його за руку. Тут він часто сходив зі сцени, бо томмі теж любив бути з Мері. томмі говорив їй, що хоч вона теж пацієнтка, та все одно розумніша за багатьох людей. І щоб вона приходила частіше.

Але Мері тут немає.

З оглядової кімнати лікаря вийшов пацієнт зі стиснутими в кулаки руками. Він підійшов до денні, з усієї сили вдарив його в обличчя та кинувся бігти геть коридором. денні впав на підлогу. З очей знов полилися сльози.

Чому ніхто його не спинив? Чому ніхто не допоможе йому? Хіба це не дивно, що чоловік виходить із кабінету лікаря та ні за що його б’є? Наглядачі розсміялись, а один з них гукнув: «Перший страйк, містере Мілліган!»

Але цього денні вже не чув. На його місце став девід — він мав прийняти біль, хоча й сам не знав, за що. Потім вийшов джейсон і почав кричати, теж не знаючи чому. Він кричав доти, доки наглядачі не забрали його.

Тільки Учитель, що тихо спостерігав за всім з глибин свідомості, знав усі відповіді. Знав він і те, що перший день у клініці Ліми був лише розминкою.

Розділ 2

«Мері, Мері…»

(1)

Звістка про те, що Біллі з Афін переводять у Ліму, шокувала Мері. Мініатюрна молода жінка з блідим обличчям і коротким каштановим волоссям провела з Біллі багато часу, і її почуття розвинулися від простої цікавості до ніжної турботи.

Про рішення перевести Біллі Мері почула від медсестер та інших пацієнтів. Їй хотілося вийти зі своєї кімнати й піти з ним попрощатися. Вона розривалася між цим бажанням і потягом замкнутись у собі, та зрештою вийшла в загальну кімнату, сіла на диван, охайно поклала руки на коліна та крізь товсте скло окулярів стала стежити за головним входом.

Вона згадувала, як спершу почула голос Біллі, а вже потім побачила його. Це сталося через кілька тижнів після того, як вона приїхала у Афінський центр для лікування депресії. Мері була дуже сором’язливою й майже не виходила з кімнати, але одного разу почула, як за її дверима хтось розповідав медсестрі про ті страшні речі, які зробив Чалмер Мілліган зі своїм пасинком: зґвалтував його та закопав живцем.

Мері було дивно і водночас цікаво слухати це. Було дуже шкода молодого чоловіка. Виходити з кімнати не хотілося, тому вона просто сиділа під дверима й підслуховувала його розповідь про ці страшні події.