Анна Джейн - Кров і попіл, Анна Джейн

Зателефонувавши Карло, своєму найвірнішому охоронцю, він наказав провести власне розслідування. Софія вже давно привертала увагу правоохоронців, але для Лео вона залишалася загадкою, яку ще треба було розгадати.

Наступного дня Софія знову з'явилася. Її погляд був твердим і не відривався від Лео. Вона не виглядала здивованою, як зазвичай буває, коли на тебе тисне важливий секрет. Вона вже давно зрозуміла, що кожна її дія знаходиться під мікроскопом Мартеллі.

— Лео, ти запитуєш правильні питання, але я бачу, що ти все ще не готовий слухати відповіді, — сказала вона, коли вони зустрілися в кафе на вулиці, яка була поза досяжністю камер спостереження.

Лео не відповів відразу. Він сидів, розглядаючи її, намагаючись побачити за її поведінкою якусь недомовленість. Але Софія залишалася холодною та впертою.

— Якщо ти справді хочеш зрозуміти, чим я займаюся, ти повинен погодитися на одне – ти маєш мені довіряти, — додала вона, поставивши чашку на стіл, а її погляд став ще рішучішим.

— Я не знаю, чи можу я тобі довіряти, — відповів Лео, — і не знаю, чи ти хочеш, щоб я це робив.

Софія не відвела погляду. Її голос став спокійним, навіть трохи меланхолійним:

— Ти зрозумієш, коли прийде час. Але тобі не слід довіряти лише одному джерелу правди, Лео. Кожен з нас має свою версію подій. І в твоєму світі версії часто змінюються.

Вона встала, залишивши на столі лише кілька паперів.

— Я залишаю це на твоєму розсуді. Подумай над цим.

Лео стояв у дверях свого офісу, коли знову відчув на собі погляд. Він обернувся, і перед ним стояла інша жінка — Лаура. Донька одного з давніх друзів його батька, яка тепер працювала на нього як консультант з безпеки. Її присутність завжди викликала у нього змішані почуття — вона була однією з небагатьох, хто мав доступ до найглибших секретів сім'ї Мартеллі.

— Ти виглядаєш, як людина, що не може знайти правильний шлях, — сказала Лаура, простежуючи за його задумливим поглядом.

Лео не відповів, бо знав, що вона говорила правду. Усе в його житті виявилося більш складним, ніж він міг собі уявити.

— Я чула, що Софія працює з тобою, — додала вона. — Але ти повинен бути обережним, Лео. Вона не просто журналістка. Іноді навіть її ідеали мають свою ціну.

Лео подивився на Лауру, її слова обвивалися в його голові, як змія.

— Ти теж думаєш, що вона зраджує?

Лаура опустила очі, і на її обличчі з’явилася тривога.

— Я не можу сказати цього точно, але є щось підозріле. Вона занадто добре знає, як маніпулювати людьми. Її розслідування можуть не бути такими вже й безпечними для тебе, як ти вважаєш.

Лео відчув, як у ньому зростає внутрішній конфлікт. Він поважав Лауру, але водночас не міг позбутися відчуття, що Софія була кимось важливим для його майбутнього. Але в цих роздумах залишалася головна проблема — він не знав, кому можна довіряти.

Незабаром ситуація в місті ставала все напруженішою. Клан Россі продовжував тиск, і навіть ФБР ставало все більш зацікавленим у діяльності Мартеллі. Водночас Софія намагалася добитися більшого. Вона знала, як використати слабкість свого опонента, і вона мала намір це зробити.

На наступній зустрічі з Лео вона була ще більш рішучою.

— Ти все ще сумніваєшся в моїй лояльності? — запитала вона. — Але що ти хочеш від мене? Я розслідувала те, що ти хочеш приховати. Ти хочеш, щоб я відступила? Чи ти готовий ризикнути усім, щоб дізнатися правду?

Софія дивилася на нього з тим самим поглядом, в якому змішувалася обережність і впертість. Лео розумів: вона хоче, щоб він зробив вибір. І кожен його крок може бути тим, що визначить подальшу боротьбу за його місце на вершині.

Наступні кілька днів Лео втратив відчуття часу. Місто стало схоже на порожнє полотно, де кожен рух і кожне слово було частиною великої гри, в якій вже неможливо визначити, хто на чиєму боці. Однак одна річ була очевидною — його оточення ставало дедалі більш ускладненим. Тінь Софії вже не просто кружляла навколо нього, вона оповивала все його існування.

Лео пригадав слова Лаури, коли вона попереджала його, що Софія — це не просто журналістка. Тепер Лео почав помічати моменти, коли вона здавалася надто обізнаною, коли її питання і коментарі виглядали як частина більш великої стратегії. Вона ніби постійно спостерігала за його рухами, поки він думав, що контролює ситуацію.

Одного вечора, після довгої наради з його людьми, Лео повертався додому, коли помітив, що його охорона більше не була настільки ретельною. Машини на парковці стояли розкидано, і один із його охоронців сидів на лавці, дивлячись у порожнечу. Лео зупинився біля дверей, коли почув знайомий звук кроків позаду. Повернувшись, він побачив Софію.

— Ти тут? — запитав Лео, намагаючись приховати відчуття неспокою, яке виникло у нього.

Софія посміхнулася, але її посмішка не була легкою, а швидше хитрою.

— Так, я тут. І я знаю, що ти думаєш. Ти вважаєш, що я — частина гри. Але таке ставлення лише ускладнює все, Лео.

Вона підійшла ближче, і Лео відчув холод її присутності. Щось було не так, і він відчував це з кожним її словом.

— Я не знаю, чи можу тобі довіряти, — сказав він, зберігаючи спокій, але розуміючи, що кожен його рух може коштувати життя.

— Чому ти так боїшся правди? — відповіла вона. — Я не твій ворог, але я не буду тобі допомагати, якщо не бачитиму від тебе відкритості. Ти хочеш перемогти — але не розумієш, що цього не зробиш, залишаючись у тіні. Ти хочеш, щоб я працювала з тобою? Ти маєш показати мені, чому я повинна ризикувати своїм життям заради тебе.

Лео сприйняв її слова як виклик, але водночас він усвідомлював, що Софія не була просто журналісткою, яка шукає сенсацій. Вона була гравцем. І тепер він мав зрозуміти, чи готовий він грати її гру.

Ніч була темною, коли Лео зустрівся з Вітторіо у тій самій виноробні, де все колись починалося. Тепер між ними не було тієї зв'язки, яка колись існувала. Він побачив, як дядько, усміхаючись, тримав у руках келих з червоним вином, його очі випромінювали холодне задоволення.