Леся Найденко - Коефіцієнт надійності, Леся Найденко

— Тренування, — відповідає батько.

— О, чудово. Мені завжди хотілося просидіти півдня в холодному приміщенні, спостерігаючи, як ваш тафгай навсібіч розмахує ключкою, — кажу, але всередині починаю думати, що, можливо, це не така вже й погана ідея.

— Тоді завтра вирушаєш зі мною, — серйозно каже батько, прийнявши рішення замість мене. 

Я лише киваю, розуміючи, що відступати вже не має сенсу. Біс із ним, все одно більше тут робити нічого. 

Олівер

Я виходжу на арену першим. До того, як сюди прибуде команда. Люблю, коли лід ідеально гладкий. Я ріжу його цнотливу поверхню ковзанами, розганяючи кров у венах. Це допомагає позбутися напруги. Чим більше я викладусь тут, тим менше негативу триматиму в собі за межами льодової арени. Інколи це просто необхідно. 

Піддіваю шайбу ключкою, веду її на швидкості, потім різкий фінт вліво — удар! Шматок чорної гуми вдаряється об сітку, видаючи тихий свист. Повторюю це кілька разів, але швидко втрачаю цікавість. Бити у відкриті ворота — таке собі задоволення.

Тепер воротарська розминка. Те, що потрібно саме мені. Відпрацьовую розтяжку, ловлю шайби руками, відбиваю щитками. З кожним рухом плече нагадує про себе ниючим болем. Чорт забирай, знеболювальне вже не допомагає…

"Тільки не думай про це, інакше все знову піде шкереберть," — нагадую собі.

Моя блаженна самотність триває недовго. На тренування починають підтягуватися хлопці: суперечки, обговорення того, хто де тусив і з ким спав, удари ключок об бортик. Тренер теж тут. Він гучним і командним голосом вже роздає інструкції, але я дозволяю собі ігнорувати це. Не поспішаю наближатися до центру майданчика. Ще хвилину-другу відпрацьовую опорні розвороти.

Раптом помічаю на трибунах постать дівчини. Вона затримує на мені погляд, а потім без особливої цікавості розглядає все, що відбувається навколо. Біляве волосся вибилося з-під шапки. Ніс та щоки почервоніли від холоду, хоча особисто мені зараз жарко. Вона стискає у долонях термокружку та робить ковток. І тільки тепер я розумію, що бачу її не вперше. Це ж та мала з кав’ярні!

— Це його донька, — шепоче Хантер, зупинившись поруч і кивнувши в її бік. — Нічого така, скажи? 

Аліса, якщо не помиляюсь, так її звати. Що ж.. Ніколи б не подумав, що у нашого тренера може бути настільки симпатична донька. Зовнішністю вона явно вдалася, не у нього. Головне, щоб й характер теж не успадкувала… Хоча, яке мені до того діло?

Я мимоволі знову дивлюся на неї. Не знаю, чому її присутність вибиває мене з рівноваги. На тренуваннях часто бувають подружки моїх колег, я звик не звертати на них уваги, але ця… Напевно, мене зачепила байдужість в її очах. Таке враження, наче її сюди привели силоміць.

— Очі відкрий! — єдине, що встигаю почути, перед тим, як наш нападник на повній швидкості врізається в мене, збиваючи з ніг.  Моя щока припечатала до льоду. От він, на відміну від моїх думок про доньку тренера, абсолютно реальний. Жорстокий, колючий та нещадний. Відразу залише подряпину на згадку про необережність.

Моя гордість розбита на дрібні уламки: воротар, який ловить крихітні шайби, не помітив нападника зростом у шість з половиною футів. Іронія у чистому вигляді. 

— Ей, ти взагалі з нами? — бурчить Хантер, допомагаючи мені піднятися і струшуючи сніжну крихту з екіпірування.

— Так. Все ок.

— Маккею, чорт забирай! — голос Олега різко виводить мене з думок. — Може, ти нарешті одягнеш шолом та приєднаєшся до тренування?! Швидше, принцеско! Рухайся.

Я зітхаю, відчуваючи, як палає обличчя. Поспіхом одягаю шолом, аби сховати подряпану щоку його під маскою. Крадькома кидаю погляд на Алісу. Та хитає головою і ледь помітно усміхається. 

Вона бачила. Звісно, бачила.