Чарльз Діккенс - Девід Копперфілд

Здається, вже наступної неділі я побачив знову того джентльмена. А може, минуло і більше часу, поки він з’явився знову, точно не пригадую. Я завжди трохи плутаю дати. Так чи так, але він з'явився в церкві, а після того провів нас додому. Він навіть зайшов до нас, щоб подивитися на чудові герані на вікні у вітальні. Здавалося мені, що він не дуже зважав на квітник, але йдучи, він попросив матір подарувати йому одну квітку. Вона дозволила йому вибрати квітку самому, але він відмовився — я не міг добрати чому — і мати моя зірвала квітку сама і сама вручила йому. Він сказав, що ніколи віднині не розлучатиметься з цією квіткою. «Який він дурний, — думав я, — хіба ж він не знає, що всі пелюстки розсиплються за один-два дні?»

З деякого часу Пеготті почала менше бувати з нами по вечорах, ніж зазвичай. Мати стала поводитися з нею краще, як мені здавалось, і ми усі втрьох жили дружно. Але щось ніби пробігло між нами: ми були якось не такі близькі, як раніше. Іноді мені здавалося, ніби Пеготті не подобається, що мати носить тепер по черзі всі найкращі вбрання зі свого комоду і вчащає до сусідки. Але чому саме Пеготті незадоволена цим — я не міг зрозуміти.

Помалу я звик бачити джентльмена з чорними бакенбардами. Він мені подобався не більше, ніж в день знайомства. Я так само, як і тоді, ревнував до нього. Але жодних підстав до цього, крім інстинктивної дитячої нелюбові, я не мав. Та ще я був певний, що ми з Пеготті зможемо розважити маму без будь-чиєї допомоги. Звичайно, у мене були б інші підстави для таких почуттів, якби я був дорослішим.

Проте тоді я міг лише помічати окремі факти, але ще неспроможний був робити з цих фактів певні висновки.

Одного осіннього ранку я гуляв з матір'ю в садку, коли містер Мердстон — тоді я вже знав його ім'я — верхи під'їхав до нас. Він спинив коня, щоб привітати матір, і сказав, що їде до Лаустофта побачитися з кількома друзями на яхті. Весело посміхаючись, він запропонував узяти мене до себе на сідло, якщо мені подобається така прогулянка.

Погода була ясна і приємна, і сам кінь форкав біля садового паркану, немов радів прогулянці. Тож мені дуже захотілося поїхати. Отже, мене відправили нагору до Пеготті одягтися. Тим часом містер Мердстон зійшов з коня, і, тримаючи повід у руці, поволі походжав по той бік шипшинової огорожі. А мати ходила поруч з ним по цей бік, розважаючи його розмовою. Пригадую, як ми з Пеготті поглядали на них з віконця моєї кімнати. Пригадую, як вони начебто дуже пильно вивчали шипшину, що розділяла їх, і як Пеготті, характер у якої був просто янгольський, раптом розгнівалась і болюче «проти шерсті» почала зачісувати мені волосся.

Незабаром ми з містером Мердстоном поїхали риссю зеленим моріжком вздовж шляху. Він дуже зручно підтримував мене однією рукою, але я почувався ніяково і раз у раз повертав голову, вдивляючись йому в обличчя. У нього були такі мілкі очі, — не можу підшукати кращого слова, щоб змалювати очі, які начебто не мають глибини, — які в хвилину замисленості під впливом сонячного проміння здаються зовсім зизими. Кілька разів, поглядаючи на нього, я з мимовільним острахом спостерігав за його лицем і дивувався, про що це він так уперто думає. Його волосся та бакенбарди були просто неймовірно чорними й густими. Квадратна форма підборіддя і дрібні цятки, що позначали чорну густу рослинність, яку він голив акуратно щодня, нагадували мені воскову фігуру, що провозили по сусідству з нами десь із півроку тому. Його правильні брови і розкішна суміш білого, чорного та коричневого кольорів на обличчі — хай буде прокляте його обличчя, хай буде проклята пам'ять про нього! — все це змушувало мене, попри погані передчуття, вважати його за дуже гарного чоловіка. Немає сумніву, що моя бідолашна мати була такої ж думки про нього.

Ми під'їхали до готелю біля моря, де в окремій кімнаті два джентльмени курили сигари. Кожен з них розлігся на щонайменш як чотирьох стільцях, кожен з них був вбраний у велику грубу куртку. У кутку купою лежали сюртуки, плащі та прапор, усе це було зв'язано в один вузол.

Коли ми ввійшли, обидва недбало схопилися на ноги і проказали:

— Агов, Мердстоне! Ми вже думали, що ви померли.

— Ще ні, — відгукнувся містер Мердстон.

— А це що за гульвіса? — запитав один із джентльменів, показуючи на мене.

— Це Деві, — відповів містер Мердстон.

— Який такий Деві? — знов спитав джентльмен. — Джонс?

— Копперфілд, — сказав містер Мердстон.

— Що? Нащадок чарівної місіс Копперфілд? — гукнув джентльмен. — Гарненької вдовиці?

— Квіньйоне, — сказав містер Мердстон, — обережніше, будь ласка. Нас слухають.

— Хто це нас слухає? — перепитав джентльмен, сміючись.

Я швидко озирнувся, зацікавившись, хто б це справді міг бути.

— Брукс із Шеффільда, та й тільки, — пояснив містер Мердстон.

Мені відразу полегшало на серці, коли я довідався, що то був Брукс із Шеффільда та й тільки. Спочатку ж бо мені здавалося, що мова йде про мне.

Очевидно, було щось смішне в персоні містера Брукса із Шеффільда, бо обидва джентльмени весело зареготали, щойно згадано було це прізвище, а містер Мердстон теж дуже розвеселився. Посміявшись, джентльмен, якого звали Квіньйон, сказав:

— А якої думки Брукс із Шеффільда про заплановану справу?

— Ну не знаю, чи багато Брукс розуміється на цьому, — відповів містер Мердстон, — але взагалі він до неї не дуже прихильний, так мені здається.

Ці слова викликали ще більший сміх. Містер Квіньйон промовив, що накаже подати пляшку хересу, аби випити за здоров'я Брукса. Так він і зробив. Коли принесли вина, він налив трохи мені, дав печива і, перед тим, як випити, підвівся та сказав:

— Хай скисне Брукс із Шеффільда!

Цей тост був укритий оплесками і таким щирим реготом, що я також розсміявся. Джентльмени зареготали ще дужче. Коротко кажучи, ми всі остаточно розвеселилися.

Після цього ми пішли погуляти на скелю, сіли на траву та почали дивитися крізь підзорну трубу. Щоправда, я нічого не міг розібрати, коли мені приклали підзорну трубу до очей, але робив вигляд, ніби все чудово бачу. Потім ми повернулись у готель пообідати. Під час усієї прогулянки обидва джентльмени безперервно курили, і, судячи з запаху грубих курток, я вирішив, що вони не виймали сигар з рота від того часу, як їх куртки принесено було від кравця. Не забуду сказати, що ми завітали також на яхту, де всі троє дорослих пішли до каюти і заходилися розбирати якісь папірці. Глянувши на них крізь відкритий ілюмінатор, я побачив, що вони дуже захоплені своєю роботою. На цей час вони залишили мене з дуже симпатичним чоловіком, який мав велетенську руду голову і малесенький капелюшок. Вбраний цей чолов'яга був у строкату сорочку, на грудях якої великими літерами було написано «Жайворонок». Мені здавалося, що