Анна Потій - Засніжені квіти, Анна Потій

7. Людська ворожість

Раніше дні тягнулися для мене повільно, але разом з Каелем вони пролітали, немов одна мить. Ми багато розмовляли, я вчилася контролювати свою магію під його керівництвом і з кожним днем відчувала себе все більш живою.

Одного ранку, загадково усміхнувшись, Каель взяв мене за руку і вивів надвір.

— Ти знаєш, який сьогодні день? — спитав він, дивлячись мені в очі.

Я не розуміла про що він. Дні давно стали для мене однаковими. Зміни пір року я помічала лише, коли спускалася вночі з гір і тільки тоді, коли їх ознаки були сильно помітні. Про свята я взагалі забула.

— Ні, — я знизала плечима.  

— Сьогодні перший день весни, Ейрін, — урочисто промовив Каель.

— В мене тут не буває весни, Каелю, — я сумно усміхнулася. — В мене тут завжди зима.

— Може, час змінити це?

— Якби ж я могла… — зітхнула я. — Хоч я і навчилася контролювати свою магію, але я досі не можу розморозити квіти. То чому ти вирішив, що я зможу відігнати зиму з моєї гори?

Каель задумався, він кілька хвилин мовчав, а потім запропонував мені те, на що я точно не могла погодитись:

— Якщо не можеш прогнати зиму, то може, сама звідси підеш? Давай спустимось вниз до людей?

Я висмикнула свою руку з його і, повернувшись до Каеля спиною, підійшла до своїх засніжених квітів. Дві сльозинки стекли по моїм щокам вниз, залишаючи вологі сліди. Каель не розумів мене. А я не хотіла, щоб він бачив, як я плачу. Він стільки хорошого для мене зробив, але він все ж людина, він не жив моїм життям і не зможе ніколи відчути, як це — коли тебе всі ненавидять.

— Я знаю, як тобі страшно, Ейрін, — дві теплі руки лягли на мої холодні плечі. — Але якщо ти не хочеш ще сто років прожити одна, то треба щось змінювати.

— Вони мене ніколи не полюблять… — тихо прошепотіла я.

— Полюблять, — Каель розвернув мене до себе і витер з моїх щік сльози. — Тобі лишень треба показати їм себе справжню. Звісно, знадобиться час, щоб люди зрозуміли тебе, але все буде. Я ж не злякався тебе.

— Ти — особливий, Каелю, — я усміхнулася, хоча на очах все ще бриніли сльози. — Таких, як ти більше немає.   

— Ти просто давно не спілкувалася з людьми. Ходи сюди, — Каель притягнув мене в свої обійми і ми довго стояли так посеред мого крижаного саду.

Каелю все ж таки вдалося мене вмовити спуститися вниз до людей, хоч я й дуже боялася. Я вперше за багато років спускалася з гори вдень і в людській подобі, а не летіла сніговим вихором. Так дивно і незвично.

— Ти ж сильніша за них, Ейрін, — коли ми майже спустилися в долину, Каель стиснув мою руку, підбадьорюючи. — Не бійся. Адже люди тобі нічого не зроблять.

— Я боюся їх ненависті. Вона розриває мою душу на частини, — мій голос звучав так тихо, що я сама його ледве чула.

— Їх ненависть не заподіє тобі лиха, — Каель зупинився і, взявши мене за плечі, зазирнув у очі. Від його теплого смарагдового погляду страх поволі відступав. — Спробуй не звертати на неї уваги. Покажи їм себе справжню, покажи людям, що ти добра і вони перестануть тебе ненавидіти.

— Якби ж все було так просто… — зітхнула я, але назад повертати не стала. Коли вже спустилася, то треба йти далі.

Взявши Каеля за руку, я рішуче пішла вперед, туди, де починалося селище, щоб нарешті зустрітися з людьми. Може, Каель має рацію і вони приймуть мене?..

Але моїм надіям не судилося справдитися. Ледве люди мене побачили, як почали кричати й ховатися по домівках.

«Крижана відьма!» — чулося звідусіль.

«Вона прийшла, щоб нас вбити!» — волали налякані люди.

Відчай захопив мою душу, мені хотілося розплакатися й наслати на селище хуртовину, але тепла рука Каеля утримувала мене від нерозумних вчинків.

— Я вас не ображу! — я намагалася достукатися до людських сердець, але вони були зачинені для мене. — Стійте!

— Йди геть, крижана відьмо! — викрикнув старійшина селища — високий літній чоловік з довгою сивою бородою і несподівано яскравими блакитними очима, майже, як в мене. Він єдиний не побоявся залишитись надворі і відповісти мені. — Залиш нас у спокої! Хіба ми тобі мало підношень залишаємо?

— Та я ж просто хотіла поговорити… — голос мій тремтів, я ледве не плакала.

— Геть! — старійшина ніби не чув мене. — Вже весна! Нам непотрібні морози! Забирайся звідси!

— Та послухайте!.. — не здавалася я, але старійшина не хотів мене слухати.

— Геть!

Відпустивши мою руку, Каель зробив крок вперед, затуливши мене собою, ніби боявся, що старійшина може мені щось зробити.

— Ейрін не зашкодить вам, — вступився він за мене. — Вона тепер контролює свою магію.

— Ейрін? — перепитав старійшина, ніби вперше чув моє ім’я.

— Так, — голос Каеля звучав неголосно, але впевнено. — Ця дівчина — не крижана відьма, її звуть Ейрін. І вона не зробить вам нічого поганого. Обіцяю.

Та старійшина лише розсміявся словам Каеля. Він йому аніскілечки не повірив.

— Приручив зиму, хлопче, і думаєш, що вона тебе буде гріти? — старійшина продовжив сміятися, а мене ніби ножем різало кожне його слово. — Не будь наївним. Подорослішай. Вона вже перетворила власне місто на суцільну кригу. Впадеш в немилість — і вмить доповниш її колекцію крижаних скульптур.

— Ейрін ненавмисно. Вона не хоче нікому шкодити. Дайте їй шанс, прошу!

— Ні, — прозвучав мій вирок. — Відьмі не місце серед нас. І тобі теж, якщо ти з нею заодно.

Я не могла більше слухати слова старійшини. Схопивши Каеля за руку, я разом із ним перетворилася на сніговий вихор і вже за мить ми знову були на горі.

— Не знав, що ти так вмієш… — Каель ледве встояв на ногах, коли я його перетворила знову на людину.

— Я й сама не знала, що вмію перетворювати на сніг когось, окрім себе, — зізналася я.

— Чому ти втекла? — Каель сумно зітхнув.

— Бо мене ранили його слова! Як ти не розумієш?! — я розгнівалася і вперше за час, що Каель жив зі мною, викликала випадково сніг.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍