Брати Капранови - Справа Сивого

стояло як ніколи гостро. — Якого карбованця? Ви працюєте тут? — суворим голосом запитав він.

— Так, товаришу начальнику, — взяв під неіснуючий козирок старий.

— Як звати?

— Мануйловичем.

— Так от, товаришу Мануйлович, випрошувати у відвідувачів...

— Крий Боже! — замахав руками сухоребрий. — Я ж просто так, для знайомства.

Проте Клима це не заспокоїло.

— Якого знайомства? Ви хотіли розповісти щось про головну бабу?

— Хотів, товаришу начальник!

— То розповідайте! — наказав Клим так само суворо.

Сухоребрий, що назвався Мануйловичем, від цих слів на диво розпружився, прочистив горло і заговорив несподівано чистим, поставленим голосом.

— Головна баба, шановний товаришу начальнику, стоїть отам, — він показав рукою на край двору. — І вона зовсім не з каменю, як інші.

— А з чого ж? — запитала Маруся.

— Із бронзи. Щирої бронзи, з зеленою патиною.

І справді, серед кам’яних відшліфованих степовими вітрами, поплямованих брунатним мохом фігур ховалася одна — зовсім на них не схожа. Вона була явно не з цієї компанії, бо реалістично і дуже майстерно зображала жінку у довгій парадній сукні. Єдине, що ріднило цю фігуру з оточенням, — це те, що час, а може, й люди також залишили на ній свій слід — на руці замість одного з пальців зяяла дірка.

— І що ж це за баба? — підозріло уточнив Клим.

Мануйлович сперся на найближчу бабу і пафосно продекламував:

— «Катерино, суча дочка, що ж ти наробила? Край багатий запорозький навік знапастила!» Ви ж, напевно, знаєте, що наше місто було названо на честь імператриці?

— Імператриця — темне минуле, — урвав його Клим. — Наше місто названо на честь всеукраїнського старости Григорія Петровського.

Але сухореброго не так просто було збити з думки.

— Так я вам про темне минуле і розповідаю, — він прокашлявся, відновлюючи свій викладацький тембр: — У нас на площі стояв пам’ятник цій самій Катерині, а коли прийшов батько Махно, його хлопці одразу вирішили імператрицю скинути у Дніпро.

— І правильно, — зауважив Клим, але одразу вкусив себе за язик, бо ж виходило, що він хвалить махновців.

— Правильно, — погодився Мануйлович. — Але наш директор вирішив врятувати ту бабу, так само, як врятував цих, — він поплескав по шерехатому камінному боввану, на який спирався. — І не пожалів пляшки найкращого самогону, щоб замість кидати у річку хлопці приперли імператрицю сюди. Бабу до баб.

— До баб, кажете? — зіщулився Клим.

Лектор усміхнувся:

— Так точно. А як німці захопили Катеринослав, одразу прийшли сюди, щоб царицю цю забрати. У вагон та на Дойчланд. Бо вона ж їхня, німкеня. Але у нашого директора хіба щось забереш? Багато таких було, що хотіли забрати. У Дмитра Івановича хватка залізна. Як щось узяв — нізащо не віддасть.

Клим із Марусею перезирнулися.

— То як, потішив я вас, товаришу начальник?

— Потішив, — зізнався Клим.

— То може, на чарку заробив?

Клим уже не був таким категоричним:

— Іншим разом.

Мануйлович підвів руку:

— Ну, дивіться. Слово — не полова, язик — не помело.

Клим нахмурився, не розуміючи, чи було щось образливе для його начальницького статусу в останніх словах.

— А музей працює? — запитала Маруся, щоб розрядити обстановку.

— Аякже! Ласкаво просимо, — сухоребрий по-старорежимному вклонився.

Музей і справді працював, щоправда відвідувачів там не було — молоде місто не цікавив старий мотлох за вітринами. В кутку зали сиділа жіночка в літах, вона боязко глянула на портфель у Климових руках. Молоді ж люди кинули байдужими поглядами по черепках і камінню, що їх виставляли тут, і перейшли до наступної зали. Там біля стенду стояв із товстим зошитом у руках сивий високий чоловік і, побачивши його, Маруся заклякла на місці.

— Климе! — нахилилася вона до вуха свого супутника. — Це він!

— Хто? — не зрозумів той.

— Ну цей, рибалка. Який казав, що ловить у Дніпрі думки.

Клим зміряв старого поглядом, немовби перевіряючи.

— Темно ж було. Як ти щось розгледіла?

— Він-він, — гаряче зашепотіла Маруся, і тут сивий обернувся, певно, почувши голоси.

— Старий — старий, а вуха, як у молодого, — пробурмотів Клим.

— Доброго здоров’я! Дуже радий, що до нас заходить юнь. Цікавитеся історією?

— М-м-м... — завагалася Маруся.

— Цікавимося, — збрехав Клим, виступаючи наперед.

— І це правильно, — схвально кивнув сивий. — Я директор цього музею і, якщо хочете, можу трохи розповісти про нього.

— Директор? — перепитав Клим. — Товариш... Яворницький?

Сивий усміхнувся:

— Точно. Товариш. Ви знаєте, що козаки теж одне одного називали товаришами?

— Ні-і, — зізналася Маруся.

— А називали. Бо ж наше місто побудовано на козацьких землях. Коли Катерина знищила Січ, їх почали роздавати поміщикам — по п’ятсот, по тисячі, а кому й по сто тисяч десятин. Козаків виселяли, а на їхнє місце привозили колоністів — болгар, греків, німців, молдаван, євреїв, навіть калмиків, та й своїх кріпаків везли.

Голос старого лунав у порожній залі, відбивався від вітрин та стендів, і виникало враження, що це не він, а весь обшир кімнати говорить до гостей.

— А саме місто спочатку заклали на лівому березі, там де нині Новомосковськ, але за кілька років побачили, що його заливає паводком, і перенесли сюди, на місце козацької слободи Половиці. І це було не так давно — якихось півтори сотні років тому. Князь Потьомкін хотів через землі Війська Запорозького прорубати вікно до Азії, так само, як колись Петро рубав вікно до Європи. Тому й назвав місто Катеринославом, він умів догоджати монархам.

Старий розповідав про те, як Катеринослав став Новоросійськом, про Катеринославську губернію — найбільшу губернію на українських землях, про занепад і провінційне скніння аж до того часу, коли Олександр Поль[5] знайшов у Кривому Розі залізну руду і була збудована залізниця, яка об’єднала вугілля Юзівки з криворізькою рудою та зробила Катеринославщину промисловою столицею імперії.

Щоразу, почувши слово «імперія», Клим смикався, немовби його вкусила муха. Ледь дочекавшись перерви у викладі красномовного діда, він запитав:

— Товаришу Яворницький! От ви тут так прославляєте імператрицю Катерину, яка, між іншим, ввела у нас кріпацтво, та її поплічника й попихача Потьомкіна. А розкажіть нам про статую Катерини, яка стоїть у вас на подвір’ї!

Почувши це, Яворницький насупився, немов учитель над лінивим першокласником:

— Зрозуміло. Ви