Філіп Рот - Американська пастораль

знайшла себе в спорті, така щедротна, що нею можна було без побоювань ділитися з фанатами — уся ця щедротність не просто приголомшила і пронизала мене (лишивши слід у прізвиську), а ще й закарбувалася в моїй свідомості як уособлення чогось більшого, ніж його спортивний хист. Цей талант «бути собою» та здатність випромінювати дивну всепоглинаючу велич і водночас зберегти голос, усмішку без натяку на зверхність — уроджена скромність людини, яка не зустрічала перешкод і ніколи не мусила виборювати місце під сонцем. Мабуть, я не один дорослий чоловік, що був колись єврейським хлопчиком, котрий волів стати стовідсотковим маленьким американцем у роки патріотичного піднесення, коли ще тривала війна і здавалося, що всі мілітарні сподівання нашої спільноти були спрямовані на фантастичну оболонку Шведа, котрий усе своє життя ніс із собою спогад про неповторний шлях талановитого хлопчини.

Гадаю, промовляло до нас і єврейство, яке він проносив так легко, як і належало представнику білявої раси спортивних звитяжців. Підозрюю, у тому, що ми так обожнювали Шведа і все його не усвідомлюване ним самим злиття з Америкою, були певний сором і навіть самозаперечення. Вже сам його вигляд пробуджував і водночас приборкував суперечні єврейські бажання; оте протиріччя, що закладене в євреях, які бажають і зливатися оточенням, і відрізнятися від нього, які всіх переконують, що вони не такі, та побіжно показують, що нічим не різняться від інших. Усе це розчинялося в переможному поступі Шведа, котрий насправді був лиш одним із наших Сеймурів, чиї предки були Соломонами й Савлами, а нащадків гукатимуть Стівами, а від них підуть Шони. І де сидів у ньому той єврей? Ви б його там не знайшли, хоча він точно там був, і ви в цьому впевнені. Де ховалася в ньому ірраціональність? Де б ви знайшли в ньому плаксія? Там не було ні хитрощів, ні схильності до комбінацій чи інтриганства. Все це відкидалося в ім’я досконалості. Де були нездоланні спокуси? Нічогісінько не було. Ані тобі лукавих поглядів. Ані тобі дешевих поз. Ані банального крутійства. Ані тобі метушливості, невизначеності чи лицемірства — ні, тільки стиль, тільки закладена природою фізична витонченість зірки.

Ось тільки… що робило його особистістю? З чого складалася Шведова особистість? Мала би бути основа для неї, але ж як її уявити?

Ось вам і другий резон, чому я відповів на Шведів лист: це основа, субстрат. Чим він дихав, яким був його внутрішній світ? Що могло збити Шведа з життєвого шляху (якщо, звісно, могло)? Хто спроможний прожити життя, уникаючи втрат, чорних смуг і сум’яття? Навіть ті, кого в дитинстві оминула ця чаша, рано чи пізно дістають усереднену дозу, а подеколи й сильну. Усвідомлення кінця всього — річ неминуча, як і сам кінець. Проте я не міг уявити, яких форм прибере те чи друге, й навіть зараз не можу розвінчати його простоту: залишки підліткової фантазії дотепер переконували мене, що існує на світі не затьмарений болем життєвий шлях Шведа. Але ж на що тоді він натякав у своєму виважено-ґречному листі, коли, кажучи про свого покійного батька, геть не такого товстошкірого, як припускав загал, він писав: «Мало хто знав, як близько він приймав до серця всі ті біди, що випадали на долю близьких йому людей». Ні, схоже, Швед таки сьорбнув лихої долі. От він і хотів поговорити зі мною про те, що його мучило. Авжеж, не батькове життя він хотів обговорювати, а своє.

Я помилився.

Ми зустрілися в італійському ресторані в західній частині Сорокових вулиць, куди Швед роками ходив із сім’єю, приїжджаючи у Нью-Йорк подивитися бродвейську виставу чи гру «Нью-Йорк Нікс» на «Медісон-сквер-гардені», і я одразу зрозумів, що до основи мені не дістатися. Тут, у ресторані «У Вінсента», з ним були знайомі всі: і сам Вінсент, і Вінсентова половина, і метрдотель Луї, і бармен Карло та офіціант Біллі: кожен знав містера Левова, й кожен цікавився, як почуваються господиня та хлопці. З’ясувалося, що коли ще були живі батьки, він привозив їх до Вінсента — святкувати чи то день народження, чи якусь річницю. Ні, думав я, він запросив мене сюди, щоб тільки показати, що на заході 49-ої Вулиці люди захоплюються ним так само, як на Ченселлор-авеню.

«У Вінсента» — один із тих старовинних італійських ресторанів, натиканих в осерді Вест-сайду між Медісон-сквером і Плазою, — маленьких ресторанчиків у три столи завширшки та завглибшки в чотири люстри, де обстановка та меню навряд чи змінилися відтоді, коли була відкрита рукола. По телевізору, який стояв у крихітному барі, транслювалася якась гра, й один відвідувач час від часу підводився, підходив на хвилину ближче до екрана, питав у бармена рахунок, цікавився, як іде гра в Меттінґлі, а потім повертався до своєї страви. Стільці були обтягнуті сяйливо-бірюзовим пластиком, підлога викладена цяткованою плиткою лососевого кольору, одна стіна була дзеркальна, світильники зроблені під бронзу, а прикрашав інтер’єр схожий на статую Джакометті яскраво-червоний перцевий млинок на п’ять футів заввишки (як пояснив мені Швед, подарунок Вінсенту від рідного міста в Італії). У протилежному куті чи то для рівноваги, чи то для симетрії стояла на підставці, наче статуя, трилітрова пляшка бароло. По один бік від каси, де сиділа місіс Вінсент, пишалася ваза з безкоштовними м’ятними льодяниками після їжі, а по другий — столик, ущерть заставлений горщечками з фірмовою Вінсентовою «маринарою». Тут на десерт пропонували наполеон, тірамісу, листкове тістечко, яблучний пиріг і полуниці в цукрі, а стіна за нашим столиком була завішана підписаними фотографіями («З найкращими побажаннями Вінсенту й Енн») від Семмі Девіса-молодшого, Джо Неймета, Лайзи Мінеллі, Кай Баллар, Джина Келлі, Джека Картера, Філа Ріццуто і Джонні та Джоанни Карсонів. Якби ми досі воювали з німцями та японцями, а за вікном, через дорогу, розташовувалася Віквейська школа, то будьте певні, серед тих підписаних світлин знайшлося б місце й фотографії зі Шведом.

Офіціант Біллі, котрий нас обслуговував, приземкуватий, міцно збитий голомозий чоловік зі сплюснутим, наче в боксера, носом, не мав потреби доскіпуватися у Шведа, що він буде, позаяк Швед уже тридцять із хвостиком років постійно замовляв фірмову страву цього закладу — фірмове дзіті од Вінсента, а перед цим — мідій посіліпо.

— Найкраще дзіті в Нью-Йорку, — запевнив мене Швед, проте я вирішив не зраджувати старомодним звичкам і замовив улюблене каччаторе — курку по-італійськи, «м’ясо без кісточок», як описав це Біллі. Приймаючи замовлення, Біллі повідомив Шведу, що вчора ввечері у них був Тоні Беннетт. Бачачи чоловіка з такою