Петро Кралюк - Таємний агент Микола Гоголь

Проте не все так однозначно. Автор «Історії русів», описуючи Переяславську Раду, з одного боку дає їй позитивну оцінку і трактує як акт визволення з польської неволі. Особливо його тішить те, що чини малоросійські були зрівняні із чинами московськими: «І цар… виявив при тому відверту вдячність свою до Малоросійських чинів і народу, зрівнявши їх особистими привілеями з боярами, дворянами і всіма ступенями Московськими, або Великоросійськими, чого в договорах не було пояснено, а вміщалось теє в пактах з Польщею і в привілеях Королівських, статтями затверджених, де кілька разів узаконено і потверджено, що поєднуємося, яко рівний з рівним і вільний з вільним». Тут маємо якраз спробу видати бажане за дійсне. Авторові «Історії…» — як малоросійському дворянину — йшлося про те, аби представити акт приєднання України до Московії як акт «возз’єднання» «рівного з рівним» і, виходячи з цього, зрівняти малоросійське дворянство з дворянством великоросійським.

Але, з одного боку, Переяславську угоду автор «Історії…» сприймає як небезпечне порушення системи державної рівноваги в Європі, оскільки від цього серйозно зміцніла Московія, перетворившись на могутню мілітарну силу. З цього приводу він пише таке: «Поєднання Малоросії з Царством Московським занепокоїло майже всі двори Європейські. Система про рівновагу Держав почала вже тоді розвиватись. Царство Московське, хоча само по собі і не мало ще у сусідів важливого значення, яко зруйноване і понижене недавніми жахами самозванців і міжусобиць, одначе заздрість сусідів, які знали простору розлогість поєднуваної з ним Малоросії та її велелюдство з таким хоробрим і мужнім воїнством, не залишилась без своїх дій». Тут теж маємо деяке перебільшення, спробу «набити ціну» Україні. Але можна погодитися, що Хмельниччина, Переяславська угода й подальші події суттєво вплинули на співвідношення геополітичних сил на Сході Європи.

Цікавим є ставлення автора «Історії русів» до Івана Мазепи. Він спеціально підкреслює таке: «Гетьман Мазепа був Поляком з фамілій Литовських». Ураховуючи антипольський характер твору, де поляки постають у негативному світлі — як затяті вороги українців, — така характеристика є негативною. З іншого боку, автор «Історії…» говорить, що Мазепа відзначався хоробрістю, заповзятістю й військовою вмілістю.

Автор, перебуваючи на позиціях лояльності до російської влади, не прагнув перетворити Мазепу на героя. Та, попри це, все ж відчувається певна симпатія до цього персонажа.

Гоголь, звісно, не зачіпав мазепинської теми. Для нього як для малоросіянина це було небезпечно. Тут можна було чекати звинувачень у сепаратизмі. Крім того, ця тема була вже достатньо обіграна в літературі. Щоправда, виникає питання: а чи не спробував Гоголь обіграти її в прихованій формі? Думаю, письменник, який цікавився українською старовиною, зокрема й особою Мазепи (свідченням цього є хоча б його незакінчена стаття «Роздуми Мазепи»), мав би знати про роман гетьмана й польської аристократки Анни Дольської, який став поштовхом для «зради» й переходу козацького очільника на бік шведів та поляків. До речі, роман Мазепи з Дольською розпочався якраз тоді, коли гетьман зі своїм військом перебував у Дубні. Чи не тому Дубно, а не якесь інше місто (вибір у Гоголя був широкий!) стає головним місцем дії в «Тарасові Бульбі»? І, зрештою, чи не є історія кохання й «зради» Андрія модифікованою історією Мазепи?

В «Історії русів» зумисне робиться акцент на звірствах росіян під час взяття гетьманської столиці Батурина. Автор емоційно малює сцени плюндрування міста. Ось як це виглядає в тексті: «…Меншиков ударив на міщан беззбройних, що були в своїх домах і зовсім у задумах мазепиних участі не брали, вибивав усіх їх до ноги, не милуючи ні статі, ні віку, ні самих молочних немовлят. Після цього пішло грабування міста військовими, а їхні начальники та кати тим часом карали перев’язаних Сердюцьких старшин та цивільних урядників. Звичайна кара для них була живцем четвертувати, колесувати й на палю вбивати, а далі вигадано нові роди тортур, що саму уяву жахали». Трагедія батуринська завершилась «огнем і розтопленою сіркою: усе місто і всі публічні його будівлі, себто церкви та урядові будинки з їх архівами, арсенали і магазини з запасами, з усіх кінців запалено і обернено на попелище. Тіла побитих Християн та немовлят кинуто на вулицях і поза містом “і не бі погребаяй їх!”». Не виключено, маємо гіперболізацію страждань батуринців: адже автор «Історії…» не був свідком цих подій. Але такий емоційний опис руйнування Батурина свідчить про те, що автор негативно ставився до московитів.

Є в цьому творі й інші антиросійські акценти. Зокрема зустрічаємо їх у вигаданій промові гетьмана Павла Полуботка, який звертається до царя Петра І з таким запитанням: «Звідки ж походить, що Ти, о Государю, ставлячи себе понад законом, мордуєш нас єдиною владою своєю і кидаєш у вічне ув’язнення, загорнувши до скарбниці власне майно наше?». При цьому Полуботок (і, очевидно, цю позицію поділяє сам автор) наголошує, говорячи з Петром І, що завдяки українцям (русам) відбулося становлення Росії: «Народ наш, будучи одноплемінним і одновірним твоєму народові, підсилив його і звеличив царство Твоє добровільною злукою своєю в такий час, коли ще в ньому все було в стані немовляти і виходило з хаосу каламутних часів і майже мізерії». За це русам-українцям московити відплатили важким гнітом: «…стягнули на себе саму зневагу та лютість і, замість подяки та нагороди, вкинуті в найтяжче рабство і змушені платити данину ганебну й незносну, рити лінії та канали і осушувати непролазні багнища, угноювати все те тілами наших мерців, що впали цілими тисячами од тягот, голоду та клімату… Урядники Московські, що панують над нами і не знають прав та звичаїв наших і майже неписьменні, відають тільки те, що їм вільно робити усе, не займаючи лише душі наші».

Відтак, автор «Історії…», попри свою малоросійську лояльність, оцінює Московію негативно. Він дає тонку характеристику менталітету московської правлячої еліти. Вказує на її владолюбство та пиху. Говорить також про непостійне правління царське і знищення самих царів. Ця непостійність, на думку автора, зумовлюється відсутністю сталої релігії та добрих звичаїв. Усе це врешті-решт призводить до того, що війни з Московією є неминучими й нескінченними для всіх народів. І хай про ці речі не говориться прямо, але деякі фрагменти «Історії…» наштовхують саме на такі думки. Свідомо робив це автор чи підсвідомо — інше питання; але «Історію…» загалом можливо було трактувати в такому антиросійському дусі, що й робили деякі інтерпретатори. Цим згаданий твір відрізнявся від попередніх козацьких літописів, які в цілому стояли на проросійських позиціях, дозволяючи собі хіба що епізодичну критику московитів.

У «Тарасові Бульбі» Гоголь не дозволяв собі якихось антиросійських речей —