Zhelizna - Обери мене, Zhelizna

Розділ 3 Дан

За дев’ять років до…

Таксі зупиняється біля одного з найпопулярніших ресторанів міста і я невпевнено поглядаю на його фасад. Я в ньому ніколи не був. Та й мені там не місце. Моєї мізерної зарплатні з підробітків навряд чи вистачить, щоб закрити рахунок за двох. 

💬Венері від Дана:

Якщо у тебе є змога, спустися до виходу)

У руках масивний букет білих фрезій, що дурманить голову своїм запахом. Я оббігав не один магазин, перш ніж знайшов саме ці квіти. Венера тільки раз обмовилася, що обожнює їх, а я запам’ятав. І у цей особливий для дівчини день вирішив їх подарувати. 

За рік нашого знайомства з Венерою мені здалося ніби моє життя змінилося. Ніби до цього я жив у якомусь напівсні, просто йшов за течією, не задумуючись про себе чи свої вчинки. Але коли я зустрів її, відчув, що щось всередині мене змістилося. Вона була не такою, як інші не тільки в зовнішності чи тому, як говорила, а в тому, як сприймала світ. Поруч із нею я раптом зрозумів, що хочу стати кращою версією себе.

Я досі не вірю, що ми з Венерою почали товаришувати. Двоє людей з абсолютно різних світів. Але щось нас поєднало. Змусило довіритися, розслабитися і відчути те, чого раніше не відчували. 

З Венерою я відчув, ніби треба більше старатися, докладати зусиль не тільки для неї, але й для себе. Вона заслуговує на людину, яка зможе бути на рівні її сили, розуму, доброти. Кожна наша розмова, кожен погляд, кожен її сміх змушували мене замислюватися, чи достатньо я роблю, щоб відповідати її очікуванням, навіть якщо вона їх не висловлювала вголос.

Соціальна прірва між нами була непроглядною. Та попри це, Венера ніби не помічала її. І бачила в мені близького друга, якому могла довірити все. Я ж боровся з собою, щоб знайти сили й відкритися їй по-справжньому. Як-не-як, але мене лякало те, що в один день дівчина просто посміється з моєї бідності та обмежених можливостей, через які я не міг їй нічого дати. Але цього не трапилося.

Я став більше працювати над собою, більше читати, замислюватися над тим, чого хочу досягти в житті. Я почав питати себе: "Чи став би я таким, яким мрію бути?" Венера пробудила в мені бажання рости, досягати більшого, бути людиною, якою можна пишатися. І зараз, бувши у випускному класі, я знаю як мені далі рухатися по життю.

— Дан? — Венера вибігає на тротуар, я ж не можу відвести погляд від неї. 

“Яка ж ти прекрасна”, — шепочу я, щоб дівчина не почула. На жаль, у мене досі немає сміливості озвучити очевидне. Та й думаю, що Венера сама знає, настільки вона вродлива. 

— Привіт, імениннице.

Руки з букетом тремтять. Я хочу вгамувати хвилювання, але натомість швидко проговорюю вітання, блукаючи поглядом по Венері. На жаль, у її блакитні очі мені ніяк не вдається заглянути. Надто сильно мені зараз ніяково. 

— До речі, це тобі, — я невпевнено простягаю квіти, затамовуючи подих в надії, що Венері вони сподобаються. 

— Ти запам’ятав… Боже, я ж тільки раз про них згадала. А ти… ти не забув таку дрібницю?

Навіть не знаю хто зараз більше розгублений: я чи Венера, яка з подивом дивиться на простягнутий букет.

— Усе, що стосується тебе, не здається мені дрібницею, — жар розливається по тілу, коли я озвучую ці бентежні слова. Вони для мене на рівні зізнання, на яке я напевно ніколи не наважуся.

Почуте Венера не коментує. Вона просто робити крок уперед і міцно мене обіймає, затискаючи букет між нами. Я ж забуваю, як дихати, коли відчуваю дівчину так близько. Так, це не перші наші обійми, але саме сьогодні вони відчуваються якось надто особливо. 

— Я тобі неймовірно вдячна за сюрприз. Він найкращий за сьогоднішній день. 

Мені хочеться заперечити. Хочеться сказати, що Венера варта більш коштовних подарунків, які на жаль, я не можу собі дозволити. Але мої думки ніби читають, на що негативно хитають головою. 

Обійми повільно розриваються. Але я не встигаю навіть розчаруватися, як відчуваю ніжний поцілунок на моїй щоці. Перший для мене. Але такий, що я до кінця не зможу забути. 

Хвиля тепла прокотилася по всьому тілу. Я стояв нерухомо, але всередині мене щось стрімко змінювалося — адреналін пульсував у венах, пальці тремтіли від хвилювання. Я не міг зібрати думки докупи, не міг відчути нічого, окрім того, як її тепло залишилося на моїй шкірі.

Мені хотілося сказати щось — жарт чи слово вдячності, але горло пересохло, і всі слова зникли. В голові крутилося лише одне: "Вона мене поцілувала". Ця проста дія мала такий потужний ефект, що я ледве міг стримати усмішку, яка вже почала підкрадатися до моїх губ.

— Ходімо зі мною на святкування. Я познайомлю тебе зі своїми друзями, які приїхали зі столиці.

— Дякую за пропозицію, але я не можу. 

Мені там не місце, — хочу додати я, але не наважуюся. 

— Чому? Ти знову їдеш на свій підробіток? 

— Так, на жаль, не зміг відпроситися, — нахабно брешу. — Але тобі бажаю гарно відсвяткувати й чекатиму в школі на подробиці з сьогоднішнього вечора. 

— Що ж, мені дуже шкода, що тебе не буде з нами. Але я все розумію і не ображаюся. Ти й так зробив для мене неймовірний сюрприз.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍