Едіт Єва Егер - Вибір, Едіт Єва Егер

сестри дражнять мене образливою пісенькою, а в тому, що я їм вірю. Я, переконана у власній неповноцінності, ніколи не відрекомендовуюся власним іменем. Ніколи не кажу: «Я Еді». От Клара — обдарована скрипалька. У п’ять років вона вже грала концерт для скрипки Мендельсона. Тож я казала: «Я Кларина сестра».

Та сьогодні я дізналася дещо особливе.

— Мамина матуся померла, коли мама була саме мого віку, — кажу я їм.

Я така переконана у винятковості цієї інформації, що мені навіть не спадає на думку: це давно вже не новина для моїх сестер, і я не перша, а остання про це дізналася.

— Жартуєш, — каже Маґда з таким надмірним сарказмом, що навіть я його второпала. Їй п’ятнадцять, у неї пишні груди, чутливі губи, хвилясте волосся. Вона в нашій сім’ї жартівниця. Коли ми були малі, вона показала мені, як кидати виноградинки з вікна нашої спальні до філіжанок відвідувачів кав’ярні у патіо під нами. Натхненна нею, незабаром я винайду власні ігри, та на той час ставки вже будуть інші. Ми з подругою повільно прогулюватимемося повз хлопців у школі чи на вулиці, кліпатимемо віями та казатимемо: «Зустрінемось о четвертій під годинником на площі». Вони приходитимуть, вони завжди, неодмінно приходитимуть, часом очманілі, іншим разом сором’язливі, іноді нахабні. З вікна моєї спальні ми спостерігатимемо, як вони прибувають.

— Не дражни її аж так, — Клара смикає Маґду. Вона молодша за Маґду, та все одно заступається за мене.

— Пам’ятаєш картину над піаніно? — каже вона мені. — Ту, до якої мама завжди говорить? То її мама.

Я знаю, про яку картину мова. Я дивилася на неї кожного дня свого життя. «Допоможи мені, допоможи мені», — стогнала мати щоразу, коли витирала пил з піаніно чи підмітала підлогу. Мені ніяково, бо я ніколи не цікавилася ні в мами, ні в будь-кого іншого, хто на тій картині. І відчуваю себе ошуканою, бо моя новина не надала мені жодних переваг перед сестрами.

Я звикла бути тихою сестрою, невидимкою. Мені не спадає на думку, що Маґді набридло бути клоуном, а Клара обурюється через власну обдарованість. Вона не може припинити бути унікальною навіть на мить, бо негайно втратить те, до чого вже звикла — захоплення її талантом та відчуття власної винятковості. Ми з Маґдою маємо попрацювати, аби отримати будь-що, чого завжди не вистачатимете; натомість Клара має турбуватися, аби не припуститися фатальної помилки і не втратити все, що вона має. Клара грає на скрипці скільки я себе пам’ятаю, з трьох років. Згодом я усвідомлю ціну її виняткових здіб­ностей — у неї не було дитинства. Я ніколи не бачила, як вона грається ляльками. Натомість вона стояла проти відчиненого вікна та вправлялася в грі на скрипці. Вона не була здатна насолоджуватися власною геніальністю без захопленої публіки під вікном.

— Мама любить тата? — запитую я в сестер.

Взаємини батьків стримані, вони звіряють мені сумні речі, і я не пригадую, щоб колись бачила, як вони вбираються та йдуть кудись разом.

— Що це за питання, — каже Клара. Хоч вона й відкидає моє припущення, мені здається, що я бачу в її очах підтвердження. Ніколи знову ми не повернемося до цієї теми, хоч я і намагатимуся. Багато років по тому я збагну те, що сестри, певно, вже знали: те, що ми називаємо коханням, часто річ умовна — це нагорода за роботу, на яку ти погоджуєшся.

Ми вбираємося в нічні сорочки й лягаємо спати, я жену геть своє хвилювання через батьків і думаю тепер про вчителя з балету та його дружину, про мої почуття, коли я біжу сходами до балетної студії, перестрибуючи через дві чи три сходинки, скидаю шкільний одяг, натягую купальник і трико. Я ходжу на балет з п’яти років, коли мама інтуїтивно відчула, що в мене немає хисту до музики, та я ж мушу мати якісь інші таланти. Сьогодні ми практикували шпагат. Вчитель нагадав нам, що сила та гнучкість невіддільні — аби один м’яз напружився, інший має розтягнутися. Без сильного тіла ми не зможемо досягти потрібної розтяжки та гнучкості. Його вказівки оселилися в моїй голові, наче молитва.

Нахиляюся, спину тримаю рівно, м’язи живота напружені, ноги тягнуться в різні боки. Коли важко тримати позу, треба насамперед дихати. Уявляю, як моє тіло розтягується до потрібної межі, наче струни на сестриній скрипці, аби інструмент звучав. Нарешті мені вдається, я торкаюся підлоги. Я у шпагаті.

— Браво! — мій вчитель аплодує. — Залишайся як сидиш.

Він підхоплює мене і піднімає над головою. Мені важко тримати ноги витягнутими, не спираючись на підлогу, але зараз я почуваюся особливою. Я відчуваю себе бездоганною.

— Едітко, — каже вчитель, — будь-яке піднесення в твоєму житті завжди йтиме зсередини.

Багато років мають минути, аби я справді усвідомила значення цих слів. А зараз я знаю лише, як дихати, крутити оберти, робити нахили та махи ногами. Що гнучкіші та сильніші стають мої м’язи, то певніше й виразніше мої рухи та пози промовляють: «Я є. Я існую. Я — це я. Я хтось».

* * *

Пам’ять — це священна земля, хоч і населена привидами. Там моя лють, провина, смуток, і вони кружляють, наче зголоднілі стерв’ятники, гризуть одні й ті самі старі кістки. Саме туди я повертаюся в пошуках відповіді на риторичне запитання: чому я вижила?

Мені сім, батьки влаштували вечірку. Мене відправляють налити води в порожній графин. З кухні мені чутно, як вони жартують: «То вже було зайвим». Мені здається, вони мають на увазі, що і до мене вони вже були повною сім’єю. Вони вже мали двох доньок, піаністку та скрипальку. А я непотрібна. Недостатньо гарна, певно, мені тут не місце. Саме так ми помилково тлумачимо події в нашому житті, так робимо припущення та не перевіряємо їх, так вигадуємо історії, аби розповідати самим собі, так укоріняємо нісенітниці, у які вже повірили.

Мені вісім. Якось я вирішую втекти з дому. Хочу перевірити теорію про свою непотрібність та невидимість. Хочу подивитися, чи мої батьки взагалі помітять, що мене немає. Замість того щоби піти до школи, я сіла в тролейбус та поїхала до дідуся з бабусею. Це мамині батько та мачуха — я знаю, вони мене прикриють. Довгий