Тоні Моррісон - Пісня Соломона

Фостер приятелювати зі мною, бо у мої двадцять п’ять років я вже заможна людина.

— Я нічого не знаю про вас, — сказав тоді лікар, — крім вашого прізвища. Не подобається воно мені. Я покладуся на розсуд моєї дочки.

Насправді лікар чимало знав про цього довгоногого парубка і був йому вдячний, хоча й не дав по собі пізнати. Любив свою єдину дитину, таку потрібну в домі, відколи померла його жінка, та останнім часом лікаря дратувала доччина відданість. Непокоїло його те вічне тепло любови до батька, ті вирази чуттєвости, дуже милі в її дитинстві, яких Рут і дотепер не облишила. Поцілунок на добраніч — то був справдешній зразок її простодушности та його ніяковости. У свої шістнадцять Рут наполягала, щоб тато приходив до неї ввечері, сідав на ліжко, казав кілька милих теплих слів і цілував її в уста. Мабуть, причиною лікаревого занепокоєння було гучне мовчання його покійної жінки. Чи бентежлива подібність дочки до матері. А найпевніше — захват, що завади сяяв на обличчі Рут, коли батько нахилявся поцілувати її. Дуже недоречний, дуже невідповідний.

Про ці речі лікар, звісно, ані словом не обмовився молодикові, який прийшов з візитом. Тим-то Мейкон Дед і досі вірив у чародійну силу тих своїх двох ключів.

Мейконові роздуми перервав дрібний стук у вікно. Звів очі, побачив, що це Фредді заглядає поміж золотими буквами, і кивнув йому, щоб увійшов. Миршава статура, золоті зуби — якщо південний квартал і мав свого глашатая, то ним був саме Фредді. Так само дрібно стукав по віконному склі та сяяв золотозубою усмішечкою й перед тим, як гукнути Мейкону слова, що навіки запам’яталися: «Містер Сміт розбився на амінь!» І тепер Мейкон напевне знав, що двірник приніс лихі вісті.

— Портер знову надудлився, як свиня, й бешкетує! Знову за рушницю взявся!

— А кого тепер він взяв на мушку?

Мейкон поскладав книги й повитягав шухляди стола. Портер — квартирант, а завтра — день плати комірного.

— Нікого зокрема. Висунувся з віконця мансарди й вимахує рушницею. Погрожує, що до ранку кого-небудь уб’є.

— Він ходив сьогодні на роботу?

— Так. Десь запопав десять доларів.

— Усі пропив?

— Не всі. Купив лише одну пляшку. Ще має купу грошей.

— Який йолоп продає йому спиртне?

Фредді вищирив золоті коронки, однак промовчав. Ну а Мейкон одразу здогадався. Пілат, хто ж іще?

Дед позамикав на ключ усі шухляди. Крім однієї. Вийняв із неї пістолетика тридцять другого калібру.

— Поліція попередила всіх торговців спиртним в окрузі, а він все одно звідкись роздобуває оте пійло.

Мейкон розігрував комедію. Прикидався, що не знає, де Портер та й узагалі будь-хто — дорослий, малолітній, людина чи й худобина — може купити спиртне. Чи не в сотий раз подумалося йому, що місце Пілат — за ґратами і він сам охоче запроторив би її в буцегарню, якби був певен, що сестра не напащекує братові й не зганьбить його перед правниками. І перед банкірами.

— Містере Дед, а чи знаєте ви, як користуватися цією штукою?

— Знаю.

— Портер коли нап’ється, то божеволіє. На все здатен.

— Знаю.

— Як гадаєте його взяти?

— Я не його хочу взяти. Хочу взяти свої гроші. Хай собі й далі бешкетує, хай собі й застрілиться, коли хоче. Але якщо я з Портера не виб’ю комірного, то виб’ю його самого з віконця.

Фредді хихикнув. Тихенько, але вишкірені зуби додали хихоту значущости. Природжений лакуза, він любив плітки й сам охоче пліткував. Його вуха чули кожне нарікання, кожну лайку. Його очі бачили все: потаємні погляди закоханих, бійки, нові вбрання.

Мейкон мав Фредці за телепня та вигадника, однак покладався на нього. Двірник завжди правдиво подавав факти, натомість завжди хибно витлумачував їх. Та й тепер він не помилився, сказавши, що Портер п’яний, що має рушницю і що висунувся з віконця. Але насправді Портер і не гадав убивати когось. Хіба що самого себе. Якщо не задовольнять умови, яку він гучно й виразно вигукував із віконця:

— Я хочу гратися! Пришліть мені сюди бабу! Хоч яку! Встромлю їй по самі помідори! Вграю, аж дим піде! Чуєте? Пришліть кого-небудь, бо інакше пальну собі в голову!!

Мейкон і Фредці прийшли на подвір’я. Там жінки-квартирантки віджартовувалися Портерові.

— Скільки за це заплатиш?!

— Спершу пальни собі в голову, а тоді ми пришлемо котрусь з нас!

— Невже тобі треба жінки?!

— Може, козою чи сучкою обійдешся?!

— А може, й того забагато буде?!

— Ми тобі лійку дамо! Стромляй собі досхочу!

— Ану відклади оцю пукавку! Кинь сюди гроші, що мені заборгував! — крикнув Мейкон, заглушивши жіночі кпини. — Зараз же кинь сюди долари, а тоді стріляйся, нігере задрипаний!

Портер обернувся й націлив рушницю на Мейкона.

— Якщо натиснеш на собачку, то гляди не промахнися! Стріляй влучно, бо інакше відстрілю тобі яйця й запхаю їх у твою гнилу пельку! — гукнув Мейкон і видобув із кишені зброю. — А тепер гибай із цього вікна!

Завагавшись на якусь мить, Портер спробував повернути дуло на себе. Цього йому не вдалося. Задовга цівка, та й надто вже п’яний був Портер. Помоцювавшись трохи, він спер рушницю на віконну раму, розстібнув штани, витяг члена та став поливати сечею жінок. Ті заверещали й кинулися хто куди. Ніяка рушниця не зчинила б такої паніки. Мейкон почухав собі потилицю. Фредці гнувсь у три погибелі зо сміху.

Більш ніж годину Портер не давав їм спокою. Щулився з холоду, галасував, погрожував, мочився і знай домагався жінки.

Хлипав, аж йому груди ходором ходили, і раз у раз вигукував:

— Я люблю вас! Люблю вас усіх! Не робіть так. Таж ви жінки! Перестаньте. Не робіть так! Хіба ви не бачите, як я вас люблю?! Я помру за вас, накладу на себе руки! Кажу вам! Боже милосердний, змилуйся наді мною! Що мені, бідному, робити? Що мені діяти на цьому клятому світі-і-і?!

Сльози текли йому струмком. Портер обіймав рушницю, наче жінку, якої він просив, якої шукав усе своє життя.

— Боже, дай мені ненависть, — заводив він, — щоб я мав її на щодень. Любови не давай. Я її не витримаю. Не подужаю з нею, Господи! Так само, як містер Сміт не подужав. То завеликий тягар. Ісусе, ти це знаєш! Не хто, як Ти! Ти знаєш все про любов. Скажи: хіба вона не важезний