Тоні Моррісон - Пісня Соломона

носила насунуту на лоба в’язану шапочку, баламкала ідіотським вушним дармовисом і розносила по кухні одворотний душок. Мейкон не бачився з сестрою, відколи йому було шістнадцять, аж до року перед народженням сина, коли вона з’явилася в місті. З’явившись, Пілат поводилася як свекруха, як тітка. Не замилувана в хазяйнуванні, навіть не маючи уявлення, як його провадити, вона накидалася Рут і дівчатам зі своєю допомогою й тільки заважала їм. Кінець кінцем вона просто сідала собі в кріслі біля колиски та й наспівувала немовляті. Все б нічого, та тільки Мейкона Деда вражав тоді вираз на сестринім обличчі — і здивування, і завзяття водночас. І то такого глибокого, що аж моторошно ставало. А може, в тому відчутті було ще щось. Може, враження від зустрічі з Пілат по стількох роках розлуки, коли вони розійшлися біля тієї печери; може, спомини про братову лють і сестрину зраду... Як низько вона відтоді опустилася! Згубила останню крихту поняття про пристойність. Колись Пілат була йому всім найдорожчим на світі. Тепер стала понурою дивачкою і — що найгірше — нечупарою. Справдешнім джерелом розмаїтих клопотів була б вона, якби Мейкон допустив до такого. Але не допустив.

Нарешті він їй таки сказав, щоб приходила в гості допіру тоді, коли хоч трохи себе шануватиме. Коли знайде порядну роботу замість шинкарювати.

— Чому б тобі не вдягатися, як пристало жінці? — спитав Мейкон, стоячи біля кухонної плити. — Навіщо ти нап’ялила на голову цю моряцьку шапочку? Ти що, й панчіх не маєш? Ким я з твоєї ласки буду виглядати в цьому місті?!

Мейконом аж трясло при гадці, що білошкірі люди в банку — люди, які помагали йому купувати й заставляти будинки — дізнаються, що ця зачучвирена торговка спиртним — його рідна сестра. Що цей заможний негр, який так солідно провадить свої справи й мешкає у великій кам’яниці на Нелікарській вулиці, має сестру і ця сестра прижила нешлюбну дочку, а та своєю чергою прижила собі нешлюбну дочку. Ціле зборище недоумків. Роблять вино і виспівують у місті, «як звичайнісінькі вуличниці! як ото вуличниці»!

Пілат сиділа, слухала брата й не відводила здивованого погляду з його лиця. Відтак проказала:

— Мейконе, і я теж переймаюся. Тобою. Аж до блювоти.

Роздратований, він підійшов до кухонних дверей.

— Іди геть, Пілат. Геть, негайно. Бо інакше не витримаю й нароблю лиха.

Пілат звелася, закуталася у свою ковдру, кинула наостанок ласкавий погляд на дитину й вийшла з кухні. Відтоді ніколи вже не приходила...

Підійшовши до своєї контори, Мейкон Дед побачив огрядну жінку і двох хлопців, що стояли неподалік. Відімкнувши двері, він всівся за своїм робочим столом. Коли гортав рахункову книгу, ввійшла ця жінка. Сама, без нікого.

— Добридень, містере Дед. Моє прізвище Бейнз. Я живу на П’ятнадцятій вулиці, дім номер три.

Дед пригадав — не цю жінку, а те, що діється в цьому будинку. До квартирантки підселилася чи то бабуся, чи то тітонька, чи то ще хтось. І не платить комірного. Віддавна.

— Слухаю вас, місіс Бейнз. Маєте до мене якусь справу?

— Та я, власне, хотіла б з вами поговорити про одну справу. Знаєте, Сенсі лишила отих дітлахів на мене. А з тієї запомоги, що я дістаю, не вижив би навіть пес. Здох би з голоду.

— Місіс Бейнз, вам належить платити комірне — чотири долари за місяць. Ви заборгували аж за два місяці.

— Ой, знаю, містере Дед, знаю. Але заплатити — то ж дітей без хліба лишити.

Розмова велася тихо, ввічливо, без найменшого натяку на сварку.

— В такому разі, місіс Бейнз, хай собі їдять хліб на вулиці. І вони таки підуть на вулицю, якщо ви не знайдете способу розрахуватися зі мною за належне.

— Ні, пане. Дітей на вулицю? Таж вони потребують даху над головою. Так само, як ваші діти.

— Що ж, пометушіться трохи, місіс Бейнз, і роздобудьте гроші. Маєте, — Дед крутнувся на кріслі та глянув на календар, — час до наступної суботи. Нема мови про неділю чи понеділок. До суботи.

Якби вона була молодша, якби мала в собі більше життєвих соків, то блиск в її очах сплив би сльозами. Але в її віці він лиш сухо мерехтів. Жінка сперлася долонею об домовласників стіл і, з тим самим блиском в очах, спроквола звелася з крісла. Повела головою, щоб глянути у вікно, а тоді перевела погляд на Мейкона.

— Яка вам буде з того користь, містере Дед, коли ви мене й дітлашню викинете на вулицю?

— До суботи, місіс Бейнз.

Місіс Бейнз схилила голову, шепнула щось і помалу, тяжкою ходою вийшла з контори. Коли зачиняла за собою двері крамниці Сонні, внуки перейшли з осоння в тінь, де перед тим стояла бабуся.

— Бабцю, що він сказав?

Місіс Бейнз поклала руку на голову вищого хлопця. Задумавшись, легенько перебирала пальцями волосся й намацувала струпики по екземі.

— Мабуть, він відмовив, — озвався другий хлопець.

— Нам треба буде переїхати на нове місце?

Вищий хлопець струсив долоню з голови та скоса глянув на бабусю. Його котячі очі були немов дві золоті глибокі різані рани.

Жінка опустила руку.

— Нема гіршого, як нігер-бізнесмен, — проказала вона. — І дивитися на таке страшно.

Хлопці перезирнулися й, розкривши роти, наче почули щось дуже важливе, задивилися на бабусю.

Коли жінка зачинила за собою двері, Мейкон Дед знову заходився гортати сторінки рахункової книги й водити пальцем по числах. Водночас згадував, як він уперше відвідав батька Рут Фостер. Тоді Мейкон носив у кишені лише два ключі і якби давав поблажку таким людям, як ось ця Бейнз, то взагалі не мав би ключів. Тільки завдяки тим ключам він наважився прийти в цю частину Нелікарської вулиці (тоді її ще називали Лікарською) і звернутися до найзначнішного негра в місті. Міг стукнути дверним молотком у формі левової лапи, міг надумати одружитися з лікаревою донькою, бо кожний ключ представляв дім — Мейконову власність. Без тих ключів Мейкон одразу здимів би після першого ж лікаревого слова: «Що?» Без них він розтанув би, як свіжий віск, під пильним поглядом безбарвних очей. Натомість Мейкон зміг сказати: мене познайомили з вашою дочкою, міс Рут Фостер, і я був би дуже радий мати вашу згоду на те, щоб я з нею час від часу зустрічався. Мої наміри шляхетні, і я заслужив на те, щоб ви дозволили міс