Тоні Моррісон - Пісня Соломона

щоб розшнурувати їй черевики. То були останні пестощі, бо, як тільки чоловік роззував жінку, і стягав із неї панчохи, то входив у неї й дуже скоро випорскував сім’я. Так їй подобалося. Йому теж. І протягом усіх двадцяти років, за які він ні разу не глянув на жінчині оголені ноги, бракувало йому лише тієї білизни.

Колись Мейкон гадав, що назавжди затямить її губи на пальцях мерця. Помилявся. Мало-помалу в його пам’яті залишалося менше й менше подробиць, аж поки довелося уявляти собі їх, вгадувати, навіть придумувати, як воно достоту було. Цей образ вивітрів із його пам’яті. А відчуття ганьби й гидливости — ні. І цю свою кривду він ятрив споминами про жінчину білизну, про ці круглі невинні вічка корсета — тепер уже назавжди втрачені для нього.

Тож тепер, коли люди обзивали сина Дояром і жінка, чуючи таке, опускала повіки та витирала піт над верхньою губою, коли це означало якусь брудну непристойну співзалежність, тепер Мейконові Деду анітрохи не важило, чи хтось розповість йому подробиці, чи ні.

Ніхто й не розповідав. Не знайшлося небайдужого сміливця, щоб це зробити. Небайдужі Ліна і Корінтіанс — живі докази, що в тих роках тато роздягав маму — не сміли. А єдиному сміливцеві було байдуже — єдиній особі на світі, яку Мейкон ненавидів дужче, ніж свою жінку, дарма що ця особа доводилася йому рідною сестрою. Ні разу не бачився з нею, відколи народився син, а тепер ані на гадці не мав поновлювати родинні зв’язки.

Мейкон Дед намацав у кишені ключі й охопив їх пальцями. Його заспокоювала оця їх рельєфна твердість і надійність. В’язка ключів до всіх дверей у його кам’яницях (з тих кам’яниць лише чотири справдешні, решта — халупи халупами). Час від часу він погладжував, пестив цю в’язку, йдучи Нелікарською вулицею до своєї контори. Вважав, що це контора, навіть вималював слово «КОНТОРА» на дверях. Однак дверне скло протирічило йому. Облущені золоті літери, укладені півколом, гласили, що ця установа — крамниця Сонні. Навряд чи варто було завдавати собі клопоту зішкрябати ім’я попереднього власника, все одно пам’ять про нього нізащо не зішкребеш. Тим-то його контору звали не інакше, як крамниця Сонні, хоч сьогодні вже ніхто не пам’ятав, чим тут Сонні торгував тридцять років тому.

Отож Мейкон ішов — точніше кажучи, крокував, бо ж мав цибаті ноги та спортивну ходу — і розмірковував про імена та прізвиська. «Мабуть, — подумав він, — був у мене й сестри предок із оніксовою шкірою, зі стрункими, наче цукрова тростина, ногами, і той предок мав справжнє ім’я. Дане новонародженому з любов’ю і повагою. Не як прізвисько, не як маску, не як печать ганьби. Хто був той юний гнучкий предок, куди носили його довгі рівні ноги — цього ніхто вже не довідається. Ніколи. Ані його імени ніколи не взнає. А мої батьки в якомусь нападі збоченської покірности згодилися терпіти прізвище, яке їм хтось колись дав просто так, знічев’я. Згодилися прийняти й передавати всім своїм потомкам це жахливе прізвище — ДЕД — МЕРТВЯК, що його бездумно нашкрябав якийсь армійський п’яний писарчук-янкі. Свавілля пера, передане на паперовому клаптику батькові, яке той передав синові, а той син — своєму синові. Мейкон Дед породив другого Мейкона Деда, которий пойняв за жону Рут Фостер і породив Магдалину — ім’я їй Ліна Дед, і породив Перше Посланіє Коринтянам — ім’я їй Корінтіанс Дед, і породив (аж ніяк на теє не уповав) ще одного Мейкона Деда, тепер ім’я йому, знане найближчій і найважливішій частині світу, — Дояр Дед. А на додачу, наче того не досить, ще й рідна сестриця — ім’я їй Пілат Дед. І анітрохи не думала дати знати братові про подробиці й обставини появи ідіотського синового прізвиська. Тішилася з тієї історії, смакувала її. Либонь, як уже було, запише те прозвище, поскладає укількоро аркушок, увіпхне в латунний медальйончик і почепить собі ще й на друге вухо».

Ще молодим батьком Мейкон навмання вибрав із Біблії імена своїм двом дочкам. Синові — ні. Сліпо тримався того, на чому спинився палець, бо надто добре знав, як дали ім’я його сестрі. Як Мейконів батько — він теж звався Мейкон — в сум’ятті й печалі, бо при пологах вмерла йому жінка, водив пальцем по сторінках Святого Письма. А що не вмів читати, вибрав кілька букв, які здалися йому значущими й гарними. Ввижалися йому могутнім деревом, що по-царському й по-батьківському височіє над рядами деревець. Тож він перемалював ці літери на обривку бурого паперу. Скопіював, як і всі неписьменні люди, кожнісіньку закарлючку, дужку, риску й простягнув папірець повитусі.

— Ось ім’я дитини.

— Ти хочеш отак назвати дитину?

— Хочу. Прочитай, що тут написано.

— Ти не смієш дати таке ім’я.

— Прочитай.

— Це ж чоловіче ім’я.

— Прочитай його!

— Пілат.

— Га?

— Пілат. Ти написав: Пілат.

— Під лад?

— Який там лад! Пілат! Той, що Христа вбив. Гіршого імени годі придумати. Ще й до того ж дівчинці.

— На ньому спинився мій палець.

— А ти не мусиш слухатися пальця. Невже ти даси цій сирітці ім’я лайдака, що вбив Ісуса?

— Я просив Ісуса, щоб він врятував мені жінку.

— Схаменися, Мейконе.

— Цілу ніч просив.

— Він дав тобі дитинку.

— Так. Дав. Дитинку на ім’я Пілат.

— Боже, змилуйся над грішником.

— Ти куди ото з тим папірцем?

— Папірець піде туди, звідки прийшов. У вогонь, дияволові в пельку.

— Ану віддай! Він прийшов із Біблії. Й у Біблії зостане.

Там він і зостав. Аж поки дівчинці сповнилося дванадцять і вона вийняла той клаптик, зложила його кілька разів, вклала маленький згорточок в латунний медальйончик і почепила цю штуку на ліве вухо. Ось так величалася зі своїм іменем ще дванадцятилітньою. А якою самозакоханою вона стала тепер — про це Мейкон міг лиш гадати. Втім, він знав, що Пілат поставиться до прізвиська третього Мейкона Деда з такою самою пошаною і трепетом, з якою поставилася до хлопчикової появи на світ.

Мейконові Деду запам’яталося, як Пілат піклувалася про його сина, коли той народився. Більш, ніж про свою дочку, ба навіть внучку. Довгий час, коли Рут уже оклигала після пологів і могла, як завжди, — а могла вона небагато, — провадити хатнє господарство, Пілат і далі приходила до їхнього дому. Ходила з розв’язаними шнурівками на черевиках,