Ангеліна Кріхелі - Містичне кохання (збірка), Ангеліна Кріхелі

Жора стражденним поглядом уткнувся в зошит, навмисне повільно виводячи літери. Він знав, що вчителька не є гарантією його безпеки, а лише відстрочкою розправи. Але досі не розумів, за що на нього так заїлися, адже він не зробив нічого поганого.

— Якщо Господу ніколи доглянути за мною, то, можливо, його противник приділить мені хвилинку ... — якось сказав Жорик, за що міцно отримав від мами та ще довго слухав глузування дядька Петра, який нещодавно офіційно став його вітчимом.

Тітка Сіма, колишня дружина дядька, досі дивувалась, навіщо він «шило на мило» поміняв. Щиро кажучи, і сам Жорик не розумів, що видний військовий знайшов у його непоказній на вигляд мамі, коли в його дружинах така красуня ходила. Але дядько Петро завжди впевнено відповідав, що з обличчя води не пити, а дружина має бути покірною.

Георгій знову глянув на прибульця. Задумливо розглядаючи його, він поступово повертався зі спогадів до реальності. Гість терпляче чекав і, здавалося, розумів, що своїм приходом розворушив у його душі вулик розлючених бджіл. «А що це змінює? Історія не має умовного способу», — сумно подумав Георгій, глянувши гостю прямо в очі. Мабуть, це має сенс, якщо змінить щось у теперішньому часі, де він так і залишився Зігельманом для всіх навіть тоді, коли потай від мами змінив прізвище і поїхав жити в інше місто, де його ще ніхто не знав.

— Господь іноді каже, що поклик треба часом перевіряти, і я вирішив, що варто хоч раз погодитись, повірити йому… — вельми філософськи відповідав йому гість на запитання, яке він уже й забув. — Але Він, очевидно, як, втім, нерідко бувало, не мав рації. Бажаючи, щоб бігли за нами, і нехтуючи тими, хто кличе, ми втрачаємо їх. І скільки не бігай потім, все марно. Не можна змушувати людей чекати, не давши жодних пояснень. Вони від очікування замерзають.

— Але ж і ти, і Господь всемогутні, як я розумію. Що вам варто тоді звернути до себе тих, хто вам потрібний? — несміливо запитав господар квартири, боячись його розгнівати.

— По-перше, це безглузда і нескінченна робота, оскільки, як ти сам помітив, ми обоє однаково всемогутні. Ну а по-друге, важливіше добровільне сусідство, ніж поневолення.

— Ну добре. Припустимо, що я зрозумів вас і погодився щодо душі. Але квіти тут до чого? Невже б квіти не росли без твого втручання? Адже в інших вони ростуть.

— Чому ж, росли б... Вони ж і в інших завдяки мені ростуть. Богу не до кімнатних квітів. Він створив їх, але забув, довіривши турботам людей, знявши з себе відповідальність за власне створення, як зробив і щодо людей. Він надто зайнятий, щоб звертати увагу на всілякі дрібниці на кшталт людських захоплень, страждань та бажань… — з часткою іронії сказав гість, даючи зрозуміти, що якимось чином бачив, про що згадував Георгій.

Коли юнак зовсім зневірився знайти друзів і роботу, а дядько Петро махнув рукою на спроби навчити його давати здачі, оскільки мамине інтелігентне виховання переважило, Жора зрозумів, що час від себе втікати. І він утік. Але не від себе, тут хоч як біжи... Втік від ворога, від усіх, хто знав його в дитинстві, щоб ніщо не нагадувало йому ті погані дні безпорадності та вразливості. Почав життя із чистого аркуша. Але кожен божий день боявся. Боявся зустрічей та знайомств, дружби та кохання, кар'єрного зростання та вдосконалення. Він тричі змінив роботу, перш ніж улаштувався в контору Рудінштейна, ні на що більше не розраховуючи. Перші три місця він залишив, як тільки усвідомив, що й тут на нього чекає Йося. Нехай уже в іншій особі та з іншим іменем, але все повторювалося.

У чужому місті йому було дуже самотньо. Нову адресу орендованої квартири матері він не говорив, побоюючись, що змучена життям жінка неодмінно скаже комусь із гордістю: «Мій Жорік зумів досягти...». Тоді про це дізнається Йося. Жора чомусь був упевнений, що той не полінується приїхати й перевірити, чого там досяг Зігельман.

Самотність Георгій скрасив кактусом. 

У цей день йшов дощ. Він повертався з роботи в орендоване житло, яке з солідарності оплачував йому Рудінштейн. Начальник, до речі, жодного разу у своєму житті не відчував такого дискомфорту. Однак умів доставляти його іншим, вриваючись у кабінет зранку з криком і тисячами завдань: «Терміново, бігом, негайно, на вчора»! Спочатку Жору це лякало, і він навіть почав подумувати знову змінити роботу, ніде не затримуючись понад місяць, як раптом начальник увійшов до його кабінету з пляшкою дорогого коньяку і став скаржитися на життя, проблеми на особистому фронті, труднощі в податковій та з клієнтами адвокатської конторки, яку хотів підім'яти хтось, хто твердіше стояв на ногах. Жора тоді розповів про все, що не зумів забути. Шеф, на диво, перейнявся і з панського плеча підвищив йому платню так, щоб Жорі вистачало і на квартиру, і на проживання в ній, а не тільки на щось одне, як було до того дня.

Зігельман повертався додому абсолютно щасливою людиною вперше за все своє свідоме життя. І треба було саме тоді розверзтися небесам і ринути проливному дощу. Величезні бульбашки на калюжах, що миттєво утворилися, ясніше ясного стверджували, що дощ затяжний. Жора встиг тільки заскочити в перший магазин, що попався по дорозі. Вдосталь намилувавшись похмурим краєвидом за вікном, чоловік обернувся й упіймав на собі пильний погляд молодої продавчині. Він і зараз не міг би пояснити, що вона знайшла в ньому. Але її явний інтерес до нього помітно підбадьорив Георгія. За місяць вона пішла до щасливішого Рудінштейна, а він — у компанію більше, де затесався серед натовпу клерків сірою мишею, якомога далі від очей керівництва. Тільки крихітний кактус і залишився на згадку про ту зустріч у квітковому магазині.