Мирослава Русава - Записки скаженої малороски , Мирослава Русава

- Ну, а... - договорити я не встигла, бо прийшов увесь білий, наче крейда Михайло, і вскрикнув:

 - Пані, ой пані, що ж робиться! В труну вже гниле тіло кладуть... Ви казали - юнак, а там…! - репетував наляканий художник

- Ну-ну, малий, заспокойся - обережно доторкнувся до його плеча Люциус, що справді був набагато вищий.

І тут я згадала, що і чумак про щось таке казав...

- Там... у горлі... рана... а края наче обпалені...

- Отрута - не слухаючи переляканих викриків Михайла підвів висновок Альберт.

Отрута. Все так просто! І син столяр одразу писався у наше діло.

Нам прийшлося йти назад у палац, аби заспокоїти Михайла. Там нас Ганна «засмутила» новиною, що кухарка поїхала і ми з Альбертом визвалися самі приготувати на всіх обід та вечерю.

Увесь день ми провозилися на кухні, а загадкові вбивства вилетіли з моєї голови. Альберт готував, а я, як особливо безрука, була на підхваті. Різала, подавала спеції, мила посуд... Але я не ображалася, бо знала – те, що приготую я, огидніше будь-якої отрути, тому хай хлопець готує.

Ми спокійно повечеряли, і, на диво, усім сподобалася. Навіть молодому княжичу і аристократичному і дуже балуваному Люциусу. Як тут в їдальню увірвався переляканий слуга:

- Ой, княгиня, там... у лісі... зелені, наче зміїні, очі... проблиск металу... за мною хтось гнався!

- Що? - поперхнувся Андрій. А я, піднявши очі, здивовано відмітила, що і цей хлопець, як і усі жертви, має каштанове волосся, але не зелені, а блакитні очі... але хто в темряві побачить?

- І хто це був? Ти розгледів? - не розгубився Альберт.

- Наче сам дідько, пан... ні слова ні проронив, біг швидко, легко по гілкам скакав, наче птах. Ноги землі ніби і не торкаються... думав, не втечу.

- Хлопець? Чоловік? Старик? - підхопила я ініціативу.

- Не знаю, пані. Але навряд чи старий... Не всі молоді так бігають. Та й не думаю я, що це людина... З вовками перегукувався, наче розмовляв. А вони і відповідали! Переслідували до самого села!

- Одяг? Зброю, якщо побачиш ще раз, упізнаєш? Волосся? – перечислив питання Альберт

- Не зброї, не волосся я у темряві не бачив. Одна лише закутана у темний плащ фігура і зелені очі...

- Зелені очі... вовки... щось ще було?

- Ні, пані, більш нічого. Клянуся - перехрестився він.

- Не весело - роздивляючись напівпустий бокал вина обізвався Люциус.

- Нікому з палацу до ранку не виходити. Позапирати двері і вікна, поставити біля входів сторожу - приказала Ольга спокійним тоном, однак обличчя її скам’яніло від чи то тривоги, чи то страху.

***

Слава богу, нікого цієї ночі не вбили. Але село гуділо, наче збентежений вулик.

Увесь наступний день ми вбили на огляд лісу, але нічого підозрілого не знайшли. Та й що могли чотири людини? Прохати допомогу у селян - це «спалити» своє призначення, що дуже невигідно, бо невідомо, хто в нас справді вбивця...

Сидячи вже увечері на підлозі біля каміну, я обізвалася:

- Треба щось робити.

- Треба, мала, треба - погодився Альберт

- Що, як спробувати «на живця»?

- Можна - кивнув хлопець, а подумавши серйозно додав: - тільки жертвою буду я!

- Ні - спокійно мотнула я головою - це буду я. Ти будеш вбивцю ловити.

- Хей, мала! - ображено вигукнув Альберт - Я тут чоловік, мене не жалко! Крім того мене не зможуть вбити, бо...

- Я буду жертвою і крапка - не дала договорити я і зробила страшенні очі, змушуючи хлопця замовкнути. Почулися ледь помітні кроки за дверима.

- Що не так? - зрозумівши мене, вже значно тихіше вточнив Альберт

- Нас підслуховували - безшумно приблизилася я до двері і шикнула: - а ти ледь не спалився!...

- Підслуховували - посерйознішав Альберт - Хто?

- Я не знаю. Але вже не слухають – і трохи підвищила голос – А жертвою все одно буду я.

В результаті роль жертви була моя. Як я і хотіла. Ми повідомили про наші наміри і Михайлу з Люциусом. Люциус мав непомітно йти за мною по п'ятам. Михайло б «милив» очі людям у палаці під час нашої відсутності, а Альберт чекав нас з вбивцею на виході з лісу… Моя ж задача полягала у тому, щоб пройти увечері по лісу зображуючи хлопця. Для цього, затягнув груди бинтами, я одягла об'ємний одяг і затемнила волосся відваром з шавлії.

Настав вечір і ми з Люциусом попрямували до лісу. Альберт же затримався по проханню пані Ганни.

Pov Альберт

Затримавшись у палаці я переніс, як і просила княгиня, книги до бібліотеки. Коли закінчив, виявилося, що мала, ой, вибачте, Мира, мене забула, а сама пішла з цим червонооким в ліс.

- Яка гарна пара - посміхнулася княгиня, яка і повідомила мені про Люциуса і Мирославу

«А зазвичай мене називають гарною для неї парою» - трохи навіть образився я.

- Я все переніс

- Дякую - подякувала княгиня і з її рук випадково випала картина.

Я підхопив її швидше, аніж та торкнулася підлоги і з цікавістю огледів. Це був портрет Андрія. Трохи молодшого і... з довшим волоссям. таким же як у... Мені одразу згадалися зроблені Михайлом портрети жертв. Та ж зачіска, схожі риси обличчя, каштанове волосся і зелені очі…

- О, це Андрій раніше так виглядав - пояснила Ганна бачучи мою розгубленість

- А давно він зачіску змінив? - якби між іншим запитав я

- Ні, десь тиждень тому він приїхав з Києва вже такий гарний.

«А вбивства почалися... - намагався пригадати я - місяць тому!»

Точно! І чому я раніше не здогадався?

«Я знаю за ким полює вбивця!!! О, ні.. треба бігти Мирославі на допомогу, а що як це головоріз-найманець? Що як Люциус підведе? Що я буду без свого чортенятка робити? Без відмочки!»

Зірвавшись з міста я побіг геть.

Pov Мирослава

Вийдучи з території маєтку, ми помітили веселого Андрія, що з наївною посмішкою, нічого не підозрюючи, крокував лісом.