Тигер - Як я став супер злодієм, Тигер

Ілля підійшов ближче і, дивлячись на нас із задоволенням, сказав:

— Ми всі починали з таких самих випробувань. Те, що ви пройшли, лише основа. Справжнє навчання ще попереду. Тепер настав час показати, хто ви є насправді.

Він зробив паузу і додав:

— Але перед тим, як ми продовжимо, хочу розповісти вам ще одну історію. Історію про те, як я прийшов сюди і чому став тим, ким є.

Ми з Веронікою напружено чекали, розуміючи, що зараз дізнаємося ще одну таємницю цього світу, яку ніхто інший не знає.

Сторінка 11

Ілля підвів нас до невеликого металевого столу, де ми всі присіли. Його погляд був важким і зосередженим, ніби він збирався поділитися чимось важливим і водночас болісним.

— Те, що я зараз розповім, не для всіх, — почав він, трохи помовчавши. — Але якщо ви дійсно готові стати частиною нашої справи, вам потрібно знати, з чого все почалося для мене.

Вероніка уважно слухала, а я відчував, що його історія відкриє нам ще одну грань цього світу.

— Мені було п’ятнадцять, — почав Ілля, — коли я втратив усе, що мав. Я жив у невеликому містечку, де всі знали одне одного. У нашому регіоні був один супергерой, який постійно патрулював вулиці. Всі вірили в нього, включаючи мене і мою родину. Я захоплювався ним і мріяв одного дня приєднатися до таких, як він.

Його обличчя стало серйознішим, коли він згадав ті події.

— Одного вечора, коли ми святкували день народження моєї сестри, наше місто несподівано атакували. Суперзлодій, який втік із сусіднього міста, з’явився і влаштував хаос. Герой, якого ми всі так поважали, швидко прибув на місце події. Але замість того, щоб сконцентруватися на захисті мирних жителів, він вирішив влаштувати видовищний бій просто посеред нашого кварталу.

Ілля стискав кулаки, ніби знову переживав ту мить.

— Я бачив, як мій будинок розвалюється на очах. Герой і злодій знищували все навколо, не звертаючи уваги на тих, хто міг постраждати. Я кричав, намагався дістатися до своєї сім'ї, але було пізно. Вони загинули під уламками. А герой... він навіть не оглянувся назад. Для нього це був лише черговий бій, чергова "перемога".

Його голос тремтів від приглушеного гніву.

— Того дня я зрозумів, що герої не такі вже й добрі, як вони себе виставляють. Вони занадто захоплені власними битвами і славою, щоб дбати про людей. Я залишив місто, вирушив у подорож, шукаючи спосіб зрівняти рахунки з тими, хто забрав у мене все. Так я і опинився тут. Зараз я не шукаю помсти, я шукаю справедливості — справжньої, де ніхто не вважає себе вищим за інших тільки через те, що має силу.

Його очі блищали рішучістю, і я зрозумів, що його мотивація була не тільки в ненависті, а й у бажанні змінити цей несправедливий світ.

Раптом зал наповнився пронизливим звуком сирени. Червоне світло замиготіло по всьому приміщенню, і ми всі напружено застигли.

— Тривога, — прошепотіла Міку. — Схоже, нас знайшли.

Ілля швидко підвівся і обернувся до нас.

— Андрію, Вероніко, у нас немає часу. Ви ще не готові до бою. Вам потрібно негайно повернутися додому.

Ми розгублено подивилися один на одного, не розуміючи, що відбувається.

— Як? — запитала Вероніка. — Ми хочемо допомогти!

— Ні, зараз це не ваша битва, — жорстко відповів Ілля. — Ми повинні подбати про те, щоб ви залишилися в безпеці. Є потайний прохід, через який ви зможете вибратися з будівлі. Йдіть додому, перечекайте кілька днів і поводьтеся як зазвичай. Ходіть до школи, спілкуйтеся з людьми, але не викликайте підозр. Ми самі зв'яжемося з вами, коли будемо готові продовжити ваше випробування.

Міку підбігла до нас і показала напрямок до дверей у кутку приміщення.

— Сюди! Швидко, поки в нас є час. Не наражайте себе на небезпеку даремно.

Ми кивнули, розуміючи, що не можемо сперечатися. Я схопив Вероніку за руку, і ми побігли до потайного виходу. Двері важко відчинилися, і ми побачили вузький коридор, який вів у темряву. Віддаляючись від складу, я ще чув відголоски тривоги і кроки тих, хто готувався до бою.

— Пам’ятайте, не робіть необдуманих кроків, — крикнув нам услід Ілля, перш ніж двері зачинилися.

Ми бігли коридором, відчуваючи змішання страху і полегшення. Коли ми нарешті вийшли на вулицю, де нічого не вказувало на те, що відбувалося всередині, ми зупинилися, задихані, і глянули один на одного.

— Що тепер? — запитала Вероніка, дивлячись на мене з тривогою.

— Тепер ми повернемося додому і чекатимемо, — відповів я, намагаючись приховати своє хвилювання. — Ми дізнаємося, що робити далі, коли вони зв’яжуться з нами.

Ми повільно пішли додому, розуміючи, що наш шлях тільки почався і що попереду на нас чекає ще більше випробувань.