Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

class="calibre1">— Не відволікайся, — застеріг Басія. — Вони не забаряться.

Куп видав ротом бумм! і знов осміхнувся. Та ось вони разом

повитягали ті чотири важкеленні бочки й розставили їх

рядочком, тулячи до платформи. Коли тягли останню, всі троє

геть захекались: ухоркались. Басія мовчки прихилився на мить

до візка, Скотті замихнувся останньою затяжкою зі своєї

люльки, а Куп заходився прикручувати до бочок детонатори.

Досі ці смертоносні штуки лежали в задку возика — мов які

гримучки дрімали.

Містечко в пітьмі здавалося роєм іскор. Будиночки, що вони

будували самі для себе й для інших, мерехтіли, мов скинуті з

неба зорі. А ще далі, за містечком, бовваніли руїни. Якісь

інопланетяни звели там довгу й невисоку будову, над якою

височіли дві масивні вежі — мов у тисячі разів збільшені

термітні пагорби. Все воно було посноване коридорами, переходами та палатами, і спланували це якісь неземного

походження архітектори. За дня ці руїни вилискували мінливо-моторошними перламутровими відтінками. А вночі то були

згустки темряви, ще чорнішої за саму ніч. А вже за тією озією

були шахти: їх позначали самі лиш одбляски рудничних вогнів

на хмарах. Як по правді, то Басії ті шахти не були до вподоби. А

що руїни? Химерні залишки минулого цієї спустошеної планети

— вони, як і все прикро-загадкове, що не являє собою

безпосередньої загрози, вивітрилися з його свідомості вже за

перші кілька місяців. От шахти — це інша справа, вони несли

історію і сподівання на краще. Половину свого життя він збув по

крижаних тунелях, і тунелі, прориті в інопланетних ґрунтах, тхнули злецько.

Тут Куп чимсь видав різкий звук і вилаявся, люто потряс

кулаком. Ну, нічого не гахнуло, то це ж не так і погано?

— Як ти гадаєш: вони заплатять нам, аби ми це їм відбудували?

— запитав Скотті.

Басія лайнувся і сплюнув під ноги.

— Нам і справді не слід було б це робити, але обов’язково

знайдуться людці, охочі присмоктатися до цицьки КЕХ! —

відповів він, закотивши останню бочку в призначене їй місце. —

Без цієї платформи вони не зможуть висадитись. Тож нам

просто не слід її відбудовувати — і край.

Скотті засміявся, видихнувши хмару диму.

— Хай там що, а вони прибувають. І чом би не поживитися

їхніми грішми? Таке люди пасталакають.

— Дурні вони заплішені, такі люди! — мовив Басія.

Скотті кивнув головою, а тоді, змівши однією рукою псевдо-ящірку з пасажирського місця візка, сів туди сам. Поставив ноги

на крило й знов замихнувся добрячою затяжкою з люльки.

— Перш ніж воно гахне, нам слід ушитися звідси. Порох як

бабахне, то коли б нам не оглухнути.

— Агей, друже! — гукнув Куп. — Усе в нас іде як по маслу. То

вже й прикінчимо цю озію, чом ні?

Скотті підвівся й рушив до платформи. Але Басія зупинив його, висмикнув розжеврену люльку йому з рота й поклав на дах

візка.

— Вибухівка, — мовив Басія. — Вона має звичку вибухати.

Скотті здвигнув плечима, але вираз його обличчя виказав

досаду. Поки ці двоє підходили, Куп уже й укладав першу бочку

на бочок.

— Ви добре потрудилися. Солідно!

— Дякую, — мовив Басія.

Куп ліг навзнак, Басія улігся за якийсь метр від нього. Скотті

обережно закотив поміж них першу бомбу. Басія, продираючись

крізь переплетіння кабелів, поповз попід платформою, зупиняючись по черзі біля кожної бомби, вмикаючи віддалені

детонатори й синхронізуючи їх. Ось він розчув, як наростає

виття електродвигуна, й на мить розсердився на Скотті: мовляв, захопив візка для самого тільки себе! Але вже наступної миті

збагнув: то наближається чийсь інший візок, а не їхній їде

звідси.

— Агей! — пролунав знайомий голос Пітера.

— І чо’ той мудак сюди припхався? — пробурчав Куп, змахнувши рукою піт із чола.

— Хочеш, щоб я вийшов, довідався? — запитав Скотті.

— Басіє! — мовив Куп. —