Платон - Бенкет (вид. 2-ге, випр., білінгва)

вважає Федр, а юний [195с6]. Такий спосіб аргументації вказує на софістичний метод Агатона. Атрибутові молодості він надає онтологічного значення: саме тому, що Ерос наймолодший, він найблаженніший, найпрекрасніший і найдостойніший з усіх богів.

Оскільки Ерос живе і ступає по найм'якших у світі місцях — робить собі оселю в душах людей, вибираючи найм'якші і найніжніші вдачі, то й сам він «ніжний» (ἁπαλός) [195е4-196а1]. Ця прикмета, зрештою, збігається з характерною рисою самого Агатона: згадаймо, як Арістофан захоплюється, чи радше насміхається, з його ніжної жіночої вроди.

Ерос має «плинну подобу» (ὑγρὸς τὸ εἶδος) [196а2]. Він непомітно вкрадається в душі: легко входить і швидко виходить; а це можливе лише завдяки плинності його форми. Неспростовним доказом його гармонійної природи є відраза до всього потворного. У цій прикметі також впізнаємо Агатона.

Накінець, Агатон говорить про красу барв Ероса, які схожі на барви квітів (εὐανθής) [196b3]. Що б то не було — душа чи тіло — Ерос сідає лише на те, що цвіте, і ніколи — на те, що відквітло [196b1-3]. Це порівняння Ероса з квітами приводить на гадку трагедію Агатона Antheus, тобто «Квітучий», що про неї пише Арістотель у Поетиці [Arist. Poetica 9, 1451b]. Кожна із названих прикмет — «квітучість», «молодість», «ніжність» «гармонійна плинність форми» є визначними рисами не лише Ероса, але й самого Агатона.

Відтак Агатон приписує Еросові чотири основні чесноти: «справедливість» [196b7-с3], «розважливість» [196с4-10], «відвагу» [196c10-d4] та «мудрість» [196d5-197b3], — намагаючись і тут дати неспростовні докази своїм твердженням.

Еросові властива чеснота «справедливості» (δικαιοσύνη): він ані сам не зазнає кривди, ані не завдає її іншим, адже під впливом Ероса всі діють не «з примусу», а «з власної волі». І самі закони держави стверджують: що взаємно погоджене — те справедливе [196с3].

Доказ «розважливості» (σωφρσύνη) будується на тому, що Ерос сильніший від усіх бажань і пристрастей, а тому він може їх собі підкорити.

Доказ «відваги» (ἀνδρεία) Ероса Агатон знаходить у тому, що завдяки силі Ероса Афродіта бере владу над Аресом, найзвитяжнішим богом. А той, хто має владу над іншим, відважніший від нього.

Насамкінець, Агатон приписує Еросові найвищу «мудрість» (σοφία) — ту, що пов'язана з народженням, відтворенням і ростом всього живого; а також мудрість, пов'язану з поезією та усіма мистецтвами і ремеслами. Адже мистецтвами володіють лише ті, кого торкнувся Ерос; це справедливо й щодо богів.

Будучи прекрасним і благим, будучи також любов'ю до краси, Ерос є причиною всіляких благ і для богів, і для людського роду. Коли Агатон говорить про дари Ероса, він дедалі більше захоплюється і врешті вибухає справжнім «феєрверком» образів, впливаючи на почуття слухачів ще й довершеним ритмом та музикою слова [197с6-е5].

Із неприхованою іронією Сократ висловлює своє захоплення поетичною майстерністю Агатона. Він навіть вдає, що йому самому після такої промови соромно зважитись на слово і зізнається у спокусі покинути бенкет. Але Сократ зраджує своє лукавство, згадуючи Горгія як справжнього натхненника Агатона. «Агатонова мова нагадала мені Горгія — ох і жахливий він, як почне говорити, — і мене охопив просто гомеричний страх. Я боявся, що на кінець своєї промови Агатон ще й напустить на моє слово голову Горгія, і тоді вже я, онімівши, каменем стану» [198с2-6].

Однак дуже важливо відчути і зрозуміти за могутнього іронією Сократа його щире визнання поетичного таланту Агатона. «Блискуча» промова Агатона — це промова поета-софіста, який, з одного боку, прославляє в Еросі себе самого, а з іншого, майже повністю розчиняє матерію у формі, ідею в образі, а зміст у слові.

Цю промову часто не розуміють і оцінюють в негативному ключі — вважають штучною, велеречивою, а при тому порожньою щодо змісту. Однак Платон задумав її як ідеальний контрвзірець поетичного мистецтва, як парадигматичну модель горгіанського стилю, яка користувалася великим успіхом і загальним визнанням. Саме цю модель хоче подолати Платон за допомогою філософської поезії і впродовж усього твору він блискуче втілює свій задум.

9. Структура гри масок та драматургічних прийомів у великій промові Сократа і виявлення істинної природи Ероса [198а1-212с3]

Щоб виявити істинну природу Ероса, Платон закручує дуже складну гру масок, коли надає слово ідеальному Сократові (тобто собі самому).

Що означає проголосити істину про Ероса діалектичним методом, тобто методом діалектичного дослідження? Це означає влаштувати діалог і через діалог спростувати попередні промови, які, за винятком промови Арістофана, показали не істинне, а позірне лице Ероса. Це має бути критичний діалог, що каменя на камені не залишить від усіх попередніх промов.

Уже перший раунд — спростувальний діалог Сократа з трагічним поетом Агатоном, який врешті визнає своє незнання природи Ероса, — виразно це показує [199с4-201d1]. Однак слід пам'ятати, що Сократ провадить діалог з Агатоном в його ж домі, під час святкування перемоги першої Агатонової трагедії. Агатон беззастережно погоджується з кожним Сократовим спростуванням основних тез його промови. Якби Сократ і далі продовжував у такому ж дусі, він міг би спричинитися до блюзнірської руйнації свята, здобувши перемогу над Агатоном, як філософ над поетом. Однак така перемога філософа над поетом-трагіком цілком дисонувала б з атмосферою, що її передбачає бенкет. Тому Платон вшановує велику перемогу філософії по-іншому, з винятковою делікатністю і художньою витонченістю, майстерно здійснюючи складний перерозподіл ролей.

Після попереднього стислого, але вкрай нищівного спростування Агатона, Сократ, чи радше Платон, перериває діалог з Агатоном і несподівано вводить новий персонаж — віщунку Діотиму з Мантінеї, особу, добре обізнану в справах любові [201d2-210a5]. Платон ніби повністю змінює роль Сократа — ставить його в позицію екзаменованого і спростовуваного, натомість віщунку виводить на сцену як найдосвідченішу в мистецтві діалектики: вона може гідно заступити місце екзаменаторки і спростувальниці самого Сократа. Однак насправді екзаменованим і спростовуваним тут є не хто інший, як Агатон, а мантінейська віщунка — це Сократ у чужій личині. Вдаючи, ніби його спростувала мантінеянка Діотима, Сократ відкриває істинного Ероса, якого сам осягнув у момент свого містично-екстатичного «натхнення» в дорозі на бенкет як справжнє одкровення [175а7-b2]. Тільки Сократ подасть своє розуміння Ероса як науку, що її він здобув від віщунки з Мантінеї під час бесід, які вони колись нібито провадили вдвох.

Щоб зрозуміти складну драматургічну гру, влаштовану Платоном з метою об'явлення природи Ероса, потрібно насамперед збагнути