Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 3. Драматичні твори, Микола Васильович Гоголь

Слуга. Соусу нема.

Хлестаков. А чому нема? я бачив сам, проходячи повз кухню, що готувалося багато. І в їдальні сьогодні вранці два якісь куценькі чоловіки їли сьомгу, та й багато ще дечого.

Слуга. Та воно, може, і єсть, так — нема.

Хлестаков. Як нема?

Слуга. Нема та й годі.

Хлестаков. А сьомга, а риба, а котлети?

Слуга. Та це для тих, котрі поважніші.

Хлестаков. Ах ти ж, дурень!

Слуга. Іменно так.

Хлестаков. Порося ти миршаве… Як же вони їдять, а я не їм? чому ж я, чорти б його взяли, так само не можу? хіба вони не такі проїжджі, як і я?

Слуга. А звичайно не такі.

Хлестаков. А які?

Слуга. Звісно які! вони вже, відомо: вони гроші платять.

Хлестаков. Я з тобою, йолопе, говорити не хочу. (Наливає суп і їсть.) Що це за суп? Та ти самої води налив у миску: ніякісінького смаку, тільки смердить. Я не хочу цього супу, дай мені іншого!

Слуга. Ми приберемо. Хазяїн сказав: коли не хочете, то й не треба.

Хлестаков (захищаючи рукою страву). Ну, ну, ну… стривай, дурню; ти звик там поводитися з іншими: я, брат, не з того роду! зі мною не раджу… (їсть.) Боже мій, який суп! (їсть далі.) Я гадаю, що жодна людина в світі не їла такого супу. Якесь пір’я плаває, замість масла. (Ріже курку.) Ой, ой, ой, яка курка! Дай печеню! Там супу трохи лишилося, Йосипе, візьми собі. (Ріже печеню.) Що це за печеня? Це не печеня.

Слуга. А що ж воно таке?

Хлестаков. Чорт його знає, що таке, тільки не печеня. Це сокира, засмажена замість яловичини! (їсть.) Шахраї, каналії, чим вони годують! і щелепи заболять, якщо з’їси один такий шматок. (Колупає пальцем у зубах.) Негідники! ну, зовсім дубова кора, ніяк і не витягнеш, і зуби почорніють після таких страв. Шахраї! (Витирає рот серветкою.) Більше нічого нема?

Слуга. Нема.

Хлестаков. Каналії! негідники! і хоча б який соус чи тістечко. Падлюки! деруть тільки з проїжджих.

Слуга прибирає й виносить тарілки разом з Йосипом.

Ява VII

Хлестаков, потім Йосип.

Хлестаков. Справді, ніби зовсім і не їв; тільки-но розохотився. Були б дрібні, послав би на базар та купив би хоч сайку.

Йосип (входить). Там чогось городничий приїхав, цікавиться й питає про вас.

Хлестаков (злякавшись). От тобі й маєш! Ну, бестія трактирник, встиг уже поскаржитися! Що, коли справді він потягне мене в тюрму? Що ж, коли по благородному, я може… ні, ні, не хочу! Там по місту тиняються офіцери й народ, а я, мов навмисне, задав тону та ще й переморгнувся з однією купецькою донькою… Ні, не хочу. Та що він, як він сміє насправді? Що я йому хіба купець чи ремісник? (Бадьориться й випростовується.) Та я йому просто скажу: «Як ви смієте, як ви?..» (У дверях крутиться ручка; Хлестаков полотніє й зіщулюється.)

Ява VIII

Хлестаков, городничий та Добчинський. Городничий, увійшовши, зупиняється. Обидва перелякано дивляться кілька хвилин один на одного, витріщивши очі.

Городничий (трохи отямившись і виструнчившись). Бажаю здоров’я!

Хлестаков (кланяється). Моє шанування…

Городничий. Пробачте.

Хлестаков. Нічого.

Городничий. Обов’язок мій, як градоначальника тутешнього міста, піклуватися про те, щоб проїжджим та й усім благородним людям ніяких утисків…

Хлестаков (спочатку трохи заїкається, а на кінець говорить голосно). Так що ж подієш?.. я не винуватий… Я, їй-право, заплачу… Мені пришлють із села (Бобчинський визирає з дверей.) Він більше винен: м’ясо подає мені таке тверде, як колодка; а суп — він чорт знає чого хлюпнув туди, я мусив був викинути його за вікно. Він мене морить голодом цілими днями… Чай такий чудний: од гонить рибою, а не чаєм. За що ж я… От новина.

Городничий (лякаючись). Пробачте, я, їй-право, не винуватий. На базарі в мене м’ясо завжди добре. Привозять холмогорські купці, люди тверезі й поведінки хорошої. Я вже не знаю, де він бере таке. А коли щось не так, то… Дозвольте мені запропонувати вам переїхати зі мною на іншу квартиру.

Хлестаков. Ні, не хочу! Я знаю, що значить на іншу квартиру: тобто в тюрму. Та яке ви маєте право? Та як ви смієте?.. Та я… я служу в Петербурзі. (Бадьориться.) Я, я, я…

Городничий (набік). О Господи ти Боже, який лютий! про все дізнався, все порозказували прокляті купці!

Хлестаков (хоробрячись). Та от ви хоч тут з усією своєю командою — не піду! Я просто до міністра! (Стукає кулаком по столу.) Що ви? що ви?

Городничий (виструнчившись і тремтячи усім тілом). Змилуйтеся, не занапастіть! Жінка, діти маленькі… не зробіть нещасною людиною.

Хлестаков. Ні, я не хочу! От іще! мені що до того? Через те, що у вас жінка й діти, я маю йти в тюрму, от чудесно!

Бобчинський визирає з дверей і злякано ховається.

Ні, щиро дякую, не хочу.

Городничий (тремтячи). Від недосвідченості, їй-богу, від недосвідченості. Нестатки. Незаможність. Самі звольте розсудити. Казенної платні не вистачає навіть на чай та на цукор. А коли й були якісь хабарі, то сама дрібничка: до столу того-сього та на пару вбрання. Що ж до унтер-офіцерської вдови, що займається купецтвом, яку я нібито відшмагав, то це наклеп, їй-богу, наклеп. Це вигадали вороги мої; це такий народ, що на життя моє ладні вчинити замах.

Хлестаков. Так що? мені нема ніякого діла до них. (Замислився.) Я не знаю, до того ж, навіщо ви говорите про ворогів або про якусь унтер-офіцерську вдову… Унтер-офіцерська жінка зовсім інше, а мене ви не смієте шмагати. Руки короткі… Ще чого! дивись ти який!.. Я віддам, віддам гроші, але в мене тепер нема. Я тому й сиджу тут, що в мене нема ні копійки.

Городничий (набік). О, тонка штука! Он куди закинув! якого туману напустив! розбери, хто хоче. Не знаєш, з якого боку і взятися. Ну та вже, будь що будь, а спробую! впіймав, не впіймав… (Уголос.) Коли ви, справді, маєте потребу в грошах або в чомусь іншому, то я ладен служити цієї ж хвилини. Мій обов’язок допомагати проїжджим.

Хлестаков. Позичте, позичте мені, я зразу ж поверну трактирникові. Мені б тільки карбованців двісті або хоч навіть і менше.

Городничий (подаючи гроші). Рівно двісті карбованців, хоч і не трудіться рахувати.

Хлестаков (беручи гроші). Дуже вам дякую; я вам зразу ж пришлю їх із села, у мене це випадково… Я