Арт Антонян - TÜK, Арт Антонян

class="textRegular">— Über! Ну, це… Ідея моя, а допомагала мені мама. Вона ж психолог. Карочє… Там різні ситуації, треба вибирати, як би ти вчинив. Якщо це… відповідаєш правильно, тобто патріотично, тоді твої національні, духовні… ці… скрєпи стають сильнішими, міцнішими й переходиш на наступний рівень. А якщо того… неправильно, тоді з’являється Äфродіта. Ну і це… капут. Über! — знову шквал оплесків.

Після сім’ї Шляхтер представили їхніх опонентів у змаганні — малопримітну родину Зябликових. Хоча, відповідно до сценарію, вони теж повідали світу не менш трагічну історію з елементами героїзму і високої моралі. Їхня дівчинка врятувала село від страшної хвороби, прибивши цеглою лишайне кошеня.

Почалося змагання. До студії «Слöворіза» в коробках занесли двох робособак. Завдання дали не з простих — убити собаку за допомогою слова. Домашні тварини-роботи мали штучний інтелект, який серед іншого зчитував позитивне і негативне ставлення до себе. З кожним негативним словом робособака глибше впадав у депресію, менше рухався, переставав гратися. Про стан пригніченості свідчив індикатор на лобі. Коли він доходив до критичної точки, тварина помирала. В історії роботварин зафіксовано навіть кілька випадків самогубства. Як правило, домашнього вихованця після смерті перезапускали. По 100 життів на робота — рівно на стільки вистачало активного циклу батареї. І, що цікаво, щоразу після перезапуску це була тварина з іншою свідомістю. Штучний інтелект ніколи не розвивався однаково, відрізнявся за характером і повадками.

— Über! І так, від сім’ї Шляхтер у змаганнях бере участь Пе-е-етро-о-о! — Глядачі викупали героя в оваціях. — А від сім’ї Зябликових — Са-а-а-андра-а-а-а-а! — Знову вибух оплесків. — Учасники, кожен із вас повинен якомога швидше умертвити свого робособаку. Не дозволяється вживати ненормативну лексику. Ми в ефірі, не забуваємо про це. І забороняється бити. Злегка торкатися дозволяється. Більше обмежень немає! Переможець вийде у чвертьфінал. А фіналісти сімейного шоу «Слöворіз» змагатимуться за суперприз, про який ми розповімо наприкінці змагань. Обіцяємо, вся Üмперія буде заздрити переможцю! Тягніть жереб. Хто почне першим? Über!

Сандра вийшла на ринг. Вона впоралася за три хвилини двадцять вісім секунд. Публіка раділа. Однак тут до справи взявся Петро. У процесі боротьби він проявив набагато більше впевненості у собі, ніж коли відповідав на питання.

— Über! Починаємо зворотний відлік, — урочисто сказав ведучий. — Разом! — закричав він. — П’ять. Чотири. Три. Два. Один. Пішов! Über!

Робопес підбіг до хлопця, щойно його побачивши, і радісно завиляв хвостом.

— Über! — немов вистрілив голосом суперник Сандри. — Сидіти, тварюка! — вишкіривши зуби, загарчав Петро; собака намагався лизнути його руку. — Я сказав: сидіти! Über! — закричала зла öсобина з такою агресією, що робопес підібгав від страху хвіст і припав до підлоги.

Пригрозивши вказівним пальцем, хлопець торкнувся ним до носа тварини. Собака жалібно пискнув.

— Über! Нікчема! — продовжував мучити штучний інтелект собаки учасник телешоу. — Тебе треба здати на металобрухт! Живцем залити в бетон, щоб ти здох від самотності. Якби у тебе було живе тіло, я б нагодував тебе цвяхами… З кожною новою фразою індикатор пригніченості тварини стрибав на одну поділку вгору. Собака жалібно скиглив. Очі тварини з відчайдушною відданістю дивилися на Петра, виражаючи явно не штучний біль. Робопес ще трохи скиглив, але вже не міг підвестися. Публіка із захопленням, затамувавши подих, спостерігала за поєдинком. Петро підійшов до робопса. Собака зміг лише злегка підвести голову і вильнути про всяк випадок хвостом, з надією бути приголубленим цього разу.

— Я утоплю тебе в крові, як Сабі, тварюко! — хлопець знову ощирився, з його горлянки почувся загрозливий рик, потім — дивні злісні звуки. — Р-р-р-р-р… боа-а-а-а-а-а, е-е-е-е-і-і-исс-с-ф-ф-фу-у-у-у-а-а-а… дря-а-а-а-а… — він явно отримував задоволення від процесу.

Собака завив, індикатор пригніченості кілька разів блимнув і згас. Більше тварина не рухалася. Вогники на мордочці потухли разом з очима.

— Über! — задоволена посмішка скривила обличчя хлопця, він, сплюнувши на робопса, переможно здійняв руки вгору. — Можемо повторити! Über!

Минуло всього шістдесят три секунди тортур. Редактори підскочили, за ними й глядачі. Вони скандували: «Герой, герой, герой!»…

— Über! Як блискуче він заслöворізав собаку, браво! — закричав ведучий. — Ми нагадуємо, що сентиментальність завдає шкоди öсобині. Міністерство охорони здоров’я Üмперії попереджає: прихильність до тварини нівелює внутрішню свободу і загрожує божевіллям. Заводити справжніх домашніх вихованців заборонено законом Üмперії. Комбінати з їхньої утилізації працюють у всіх житлових пунктах. Здавайте тварин на утиль і отримайте натомість нового робовихованця від нашого спонсора — корпорації «KI Leben». Über!

Давид випустив пиво з рук. Раптово закололо в грудях. Він насилу піднявся з крісла, дійшов до ванни, ліг у неї. Струмені води трохи заспокоїли. І все ж щось заважало в горлі, ворушилося, немов рвалося назовні. Давид поклав руку на шию, другу — на груди. «Über! Ні, ні… інфекція… Über!» Його серце скорочувалося. Впоравшись із панічною атакою, що насувалася, він нарахував 32 удари. Цілих 32 удари на хвилину. Давид закрив кран. Холодні краплі викликали колись утрачений спогад. Він стояв посеред галявини. Великі дощові краплини падали на обличчя. Він усміхався, заплющивши від задоволення очі. Серце сповільнилося. 27 ударів. Дихалося вже легше. 14 ударів. Пульс у горлі стишився, на груди нічого не давило. 8 ударів. Потім серце зупинилося і не билося ось уже кілька хвилин. «Über! Начебто пронесло, — подумав Давид. — Організм упорався. Über!» Але зміни все-таки відбулися. Давид не знав, що тепер його серце калатало три рази на годину, а не один, як раніше.

У суботу нарешті скасували комендантську годину, яка діяла вже вісім місяців. Давид виїхав з міста у свій секретний притулок: гори, невелика річечка з водоспадом, птахи, нескінченне чисте небо, свіже повітря. Там «не було» Üмперії. Він роздягнувся догола і повільно увійшов у крижану річку. Ліг на водну гладь. Його тіло легенько погойдувалось.

Колись це місце маленькому хлопчикові Давиду показав батько. І печеру поруч із водоспадом. У ній Давид почувався, наче вдома. Розклав багаття, встановив казанок, закинув у нього м’ясо й овочі. Запахло маминим супом і затишком. Він дістав зі схованки товстий зошит і ручку, записав із пам’яті свій новий вірш. Довго розглядав фотографії, які не бачив майже рік. Збереглося лише кілька. Паперові фотографії заборонили. Цифрові дозволялося зберігати тільки в держфотосховищі в üнтернеті. Файли проходили авторизацію. Невідповідні правилам фотокадри або піддавали редакції,