Жоель Діккер - Правда про справу Гаррі Квеберта

я загалом переймаюся? Годую чайок. Он у тій бляшанці в кухні з написом «На згадку про Рокленд, Мен» я збираю сухарі, щоб кидати чайкам. Ви не мусите весь час писати…

Попри поради Гаррі, мене переслідувало одне: як у моєму віці поталанило йому зазнати того спалаху, того осяяння, що дало йому змогу написати «Початки зла»? Це запитання знай не давало мені спокою, а оскільки Гаррі сам надав мені для праці свій кабінет, то я вирішив трохи в ньому понишпорити. Все розпочалося тоді, коли я висунув шухляду, щоб пошукати ручку, і знайшов там пописаний рукою зошит і кілька розрізнених аркушів: чернетки його творів. Я страшенно розхвилювався: то була неочікувана нагода збагнути, як працював Гаррі, дізнатися, чи багато він закреслював, чи, може, натхнення писало за нього саме. Я заходився жадібно порпатися в його бібліотеці, шукаючи інші зшитки. Робити це я мав, коли Гаррі не було вдома; по четвергах він викладав ув університеті Берроуза, вирушав удосвіта і повертався зазвичай дуже пізно. І вже пополудні в четвер 6 березня 2008 року сталося те, що я волів би відразу забути: довідався, що Гаррі мав зв’язок із п’ятнадцятирічною дівчинкою, коли йому було тридцять чотири. Сталося це в 1975 році.

Про ту таємницю я дізнався, коли гарячково і безсоромно нишпорив на полицях у його кабінеті, аж трапилася мені за книжками велика скринька з полакованого дерева і віком на шарнірах. Я вже наперед смакував, як відкрию її, а там — справжнісінький скарб, наприклад, рукопис «Початків зла» чи ще чогось. Отож ухопив я її та й відкрив. Але на превеликий мій жаль не було там рукопису, а була пачка світлин і газетних вирізок зі статтями. На фото був Гаррі — молодий, елегантний, тридцятирічний, гордовитий, а коло нього — юне дівча. Знімків було чотири чи п’ять, і на всіх ота дівчина. На одній світлині Гаррі був на пляжі — з голим торсом, засмаглий та мускулястий, — і пригортав він до себе цю усміхнену дівчину з сонцезахисними окулярами в світлих косах, яка цілувала його в щоку. На звороті напис: «Ми з Нолою, Мартас-Віньярд, кінець липня 1975 року». Я так перейнявся тією знахідкою, що не чув, як Гаррі зарання повернувся з університету, — ні човгання шин його авто посипаною гравієм дорогою Гусячої бухти, ні голосу, що пролунав, коли він увійшов до хати. Нічого того я не чув, бо під світлинами знайшов лист без дати. Дитячим почерком на хорошому папері було написано:

«Не хвилюйтеся, Гаррі, не хвилюйтеся за мене, я знайду як приїхати туди до вас. Чекайте мене у восьмому номері, мені подобається це число, воно моє улюблене. Чекайте на мене в тій кімнаті о сьомій вечора. А потім ми поїдемо звідси назавжди.

Я так вас кохаю.

Ніжно-ніжно.

Нола».

Хто була та Нола? Серце моє шалено калатало, я заходився гарячково проглядати вирізки: в усіх дописах ішлося про загадкове зникнення в серпні 1975 року такої собі Ноли Келлерґан, і Нола на газетних світлинах була достеменна копія зі знімків, що належали Гаррі. І тут до кабінету ввійшов Гаррі, несучи філіжанки з кавою й тарілку з бісквітами на таці, що відразу ж випала в нього з рук, щойно він відчинив двері ногою й угледів мене долі на килимі, а довкола — розкидані речі з тієї секретної скриньки.

— О боже… що це ви робите? — вигукнув він. — Ви… ви копирсаєтеся в моїх речах, Маркусе? Я запросив вас у гості, а ви нишпорите у мене в кабінеті? І це називається друг?

Я почав незграбно бурмотіти:

— Гаррі, я випадково натрапив на неї. Оце знайшов цю скриньку… Не треба було її відкривати… Мені дуже шкода.

— Авжеж, не треба було! Яке право ви мали торкатися її! Яке, питаю я вас?

Він видер у мене з рук ті світлини, хутко позбирав вирізки, запхав усе в скриньку і побіг з нею до своєї кімнати. Я ніколи досі не бачив його таким і не міг уторопати, паніка його охопила чи лють. Я стояв за дверми і знай перепрошував, пояснював, що натрапив на ту скриньку випадково,

та все було марно. Він вийшов зі своєї кімнати аж за дві години і спустився до вітальні, щоб вихилити одну по одній кілька чарок віскі. Коли він начебто трохи заспокоївся, я теж пішов туди.

— Гаррі… хто ця дівчина? — тихо поспитавсь я.

Він опустив очі додолу.

— Нола.

— Хто вона така?

— Не питайте в мене, хто вона. Прошу вас.

— Гаррі, хто така ця Нола? — допитувавсь я.

Він похнюпився.

— Я кохав її, Маркусе. Дуже кохав.

— Чому ви ніколи не казали про неї?

— Ну, це важко…

— Поміж друзями важко не буває.

Він стенув плечима.

— Якщо ви вже знайшли все це, добре, розкажу… 1975 року я приїхав до Аврори і закохався в п’ятнадцятирічну дівчину. Вона звалася Нола, і то була жінка мого життя.

Запала довга мовчанка, аж я нарешті, зворушений до глибини душі, спитав:

— Що сталося з Нолою?

— Кепська історія, Маркусе. Вона зникла. Якось увечері в серпні 1975-го вона зникла без сліду, а перед тим її, закривавлену, бачила одна тутешня мешканка. Якщо ви відкрили скриньку, то, звісно ж, переглянули вирізки. Її так і не знайшли, і ніхто не знає, що з нею сталося.

— Жах! — прошепотів я.

Він надовго понурив голову.

— Знаєте, — озвався нарешті, — Нола змінила все моє життя. Мені вже все одно було чи стану я видатним письменником Гаррі Квебертом, я збайдужів до слави, грошей і кар’єри, аби лиш зі мною була Нола. Все, чого я досягнув потім, не мало такого значення в моєму житті, як те літо, що я пробув із Нолою.

Вперше від початку нашого знайомства я