Карлос Руїс Сафон - Туманне місто, Карлос Руїс Сафон

звичайним і без великих ускладнень. Маргарита Понс, п’ятирічна дівчинка, дочка заможного подружжя, яке проживало в осторонці на проспекті Тібідабо та володіло фабричним селищем на березі річки Тер, померла внаслідок якоїсь дивної гарячки в перший день нового 1901 року. Її мати, пані Еулалія, зазнала нервової кризи, яку родинні лікарі поквапилися полегшити добрячими дозами лаудануму. Пан Федеріко Понс, голова родини, добродій, неприхильний до всякого роду сентиментальностей, уже бачив смерть кількох своїх дітей, не проливши сльози й не випустивши печального зітхання. У нього вже був первісток-спадкоємець, хлопець здоровий та ставний. Втрата дочки — подія доволі печальна, та все ж означала заощадження родинного спадку в перспективах довготривалій та середньотривалій. Він не мав наміру баритися з траурною церемонією й подальшим похованням у родинному пантеоні на цвинтарі Монжуїк, аби якнайшвидше повернутися до узвичаєної щоденної праці; але пані Еулалія, створіння тендітне й схильне піддаватися навіюванням зловісних дамочок зі спіритичного товариства «Світло» з вулиці Елізабетс, не була готова так рішуче перегорнути сторінку. Щоб угамувати її зітхання, пан Федеріко погодився створити серію портретів покійної дочки, яких запраглося матері, перш ніж працівники похоронного бюро взялися б укладати тіло до труни зі слонової кості, оздобленої блакитними скельцями, для довічного зберігання.

Едуардо Сентіс, портретист покійників, був запрошений до осторонця на проспекті Тібідабо, де мешкала родина Понсів. Обійстя ховалося у кінці розкидистої алеї, до якої можна було потрапити через ґратчасті металеві ворота на розі проспекту та вулиці Хосе Ґарí. День був сірий і бридкий — скіпка тої неприємної, мрячної зими, що принесла бідоласі Сентісу таку лиху спадщину. Оскільки йому не було з ким залишити доньку Лаїю, він узяв її з собою. З дитячою долонькою в одній руці та валізою з лінзами й фотографічними міхами в другій, Сентіс уліз до блакитного трамвая й об’явився в осторонці Понсів із наміром розпочати рік доходами у дзвінкій монеті. Його зустрів слуга і через сад супроводив до будинку, а там фотографа відвели до невеличкої чекальні. Лаїя дивилася на все зачудованими очима, бо ніколи не бачила такого місця, що, здавалося, вийшло з чарівної казки, але з такої, де діють підступна мачуха й дзеркала, отруєні поганими спогадами. Зі стелі звисали кришталеві люстри, уздовж стін, увішаних картинами, стояли статуї, а товсті перські килими встеляли підлогу. Сентіс, прикинувши тоннаж цього майна, відчув спокусу підняти тариф на свої послуги. Його прийняв пан Федеріко, який ледве подивився йому в очі й заговорив тоном, призначеним для прислуги та фабричних робітників. Фотограф мав годину, щоб зробити серію знімків покійної дівчинки. Побачивши Лаїю, пан Федеріко незадоволено нахмурився. Серед чоловіків його родини вважалося догмою, що корисність жіноцтва мусила виявлятися у спальні, за столом або на кухні, а ця шмаркачка не мала ні віку, ні походження, відповідних жодному з трьох варіантів. Аби виправдати присутність дівчинки, Сентіс послався на терміновість замовлення, яке не дало йому змоги знайти когось, хто б доглянув за нею. Пан Федеріко обмежився несхвальним зітханням і велів фотографу слідувати за собою сходами вгору.

Покійна дівчинка перебувала в одній із кімнат другого поверху. У прозорому шовковому платті, увінчана квітами, вона лежала на широкому ліжку, всипаному білими ліліями, а схрещені на грудях руки тримали розп’яття. Двоє слуг застигли в мовчанні при дверях. Сніп попелястого світла з вікна опромінював обличчя дівчинки. Шкіра її виглядом і кольором здавалася наче з мармуру. Блакитні й чорні жилки прокреслили майже прозоре обличчя. Очі глибоко запали, а губи мали пурпуровий колір. Уся кімната пропахла мертвими квітами.

Сентіс наказав дочці чекати в коридорі й заходився встановлювати триногу та фотокамеру навпроти ліжка. Він підрахував, що треба зробити шість знімків. Два перші плани з довгофо­кусними лінзами. Два середні — до пояса, два загальні — на повний зріст. Усі фото під тим самим кутом, бо припускав, що плани в профіль або у три чверті підкреслять плетиво темних вен та капілярів, що проступали під шкірою дівчинки, і вони на готових світлинах мали б значно більш зловісний вигляд, ніж належало в такій ситуації. Невеличка передержка дозволила б обілити шкіру й злагіднити загальний вигляд, додавши тілу теплішого й розсіяного світла, тлу — глибини, а оточення увиразнила б. Готуючи лінзи, він завважив, як щось рухається в одному з кінців кімнати. Те, що він, увійшовши, був прийняв за ще одну статую, виявилося жінкою в чорному, з покритим вуаллю лицем. Це була мати дівчинки — пані Еулалія, вона схлипувала в тиші й сновигала кімнатою, мов неприкаяна. Зрештою наблизилася до покійниці й погладила її по обличчю.

— Мій ангел говорить до мене, — сказала вона Сентісу. — Чи ви чуєте її?

Сентіс кивнув і далі займався приготуваннями. Що раніше він вийде звідти, то краще. Коли він усе наготував, щоб зробити перші знімки, то попросив матір вийти на кілька секунд із поля огляду. Вона поцілувала трупик у чоло й стала позаду камери.

Сентіс був такий зайнятий справою, що не помітив, як до кімнати увійшла Лаїя і залишилася стояти поряд, невідривно дивлячись на мертву дівчинку, простерту на смертнім ложі. Перш ніж він устиг зреагувати, пані Понс наблизилася до Лаїї й опустилася перед нею на коліна. «Привіт, серденько. Це ти, мій ангеле?» — запитала вона. Господиня дому взяла доньку Сентіса на руки й притисла до грудей. Сентіс відчув, як йому захо­лола кров. Мати покійниці співала Лаїї колискову й погойдувала її на руках, казала, що вона — її ангел і що вони ніколи більше не розстануться. У ту мить з’явився пан Федеріко й одразу забрав дівча з рук дружини та й вивів її геть із кімнати. Пані Еулалія плакала й благала залишити її біля ангела, простягаючи руки до Лаїї. Щойно вони зосталися самі, фотограф якнайшвидше зробив знімки й зібрав обладнання. Коли він вийшов, пан Федеріко вже чекав на нього в приймальні з оплатою в конверті за послуги. Сентіс побачив, що там була сума, подвійна проти узгодженої. Пан Федеріко споглядав його із сумішшю сподівання й зневаги. І одразу ж зробив пропозицію: за щедру грошову винагороду фотограф наступного дня має привести дочку до осторонця Понсів і лишити її там до вечора. Сентіс приголомшено подивився на дочку, а потім на Понса. Підприємець подвоїв запропоновану суму. Сентіс мовчки відмовив. «Подумайте» було єдиним словом, яке промовив Понс, прощаючись.

Фотограф цілу ніч не стуляв очей. Лаїя побачила, як батько плаче в сутінках студії, і взяла його за руку. Він сказав, що відведе її до того дому, що вона буде ангелом і гратиме з пані. Рано-вранці вони підійшли до дверей осторонця. Гроші Сентісові було вручено через лакея і переказано повернутися о сьомій вечора. Він побачив, як Лаїя зникає в глибині будинку, й потягся вниз по проспекту, доки не натрапив на якесь кафе на початку вулиці Бальмес, де йому подали чарку бренді, ще одну, і ще, і ще — скільки було треба, аж доки не настала година йти забирати дочку.

Той день Лаїя провела, граючися з пані Еулалією та ляльками покійної. Пані Еулалія вдягала її у плаття померлої, цілувала, тримала на руках, розповідаючи