Олександра Малінкова - За крок від тебе , Олександра Малінкова

ГЛАВА 6

     Маша.

     “А цей… як його там? Макс, якого дідька він тут забув? І не лише витріщається зараз на мене, він невпинно скорочує відстань між нами! От же ж! Клятий бовдур!”, - через ці роздуми ледве не прогавила важливий хід, а це могло б коштувати мені значної суми.

     Все шкереберть летить, варто цьому зухвалому типчику опинитися зі мною поряд. 

- Я хочу приєднатися! - вигукує Макс голосно.

     “А в дупу сходити він не хоче?”, - починаю знову закипати. 

    Та ще й всідається навпроти мене, зручно вмощуючись. 

    “Який самовпевнений. Думає, що довго протримається в цій грі. Наївний!” - продовжую міркувати про себе я.

- То ми граємо? - запитав Макс і відкинувся на спинку стільця. 

- Так. - киває чолов’яга, що здає і починає судомно перемішувати колоду карт.

      “Може досить витріщатися на мене?”, - відчуваю себе, як той кролик перед пащекою лева. Та я теж та ще штучка, просто він цього не знає.

      От тільки з його появою вдача, здається, відвернулася від мене. Ще якось намагаюся борсатися, демонструючи впевненість та непохитність, але “тримати обличчя” з кожною роздачею стає все складніше. 

     Якесь майже невагоме передчуття заполоняє мою свідомість. Переводжу погляд на вхід у цю кімнату і завмираю. 

       “Тільки не це!”, - шепочу тихо, відчуваючи, як по хребту пробігають мурахи. 

 

       Макс.

     Вмить Марія зблідла, наче щойно привида помітила. Інтуїтивно озираюся в той бік. Помічаю чоловіка в темно-синьому костюмі, його владний погляд. Повільно він крокує в наш бік.

      Марія намагається опанувати себе, збентежено блукає поглядом по стільниці ігрового столу та присутнім. На мить наші погляди зустрічаються. Куди поділася її впевненість? Разюча зміна в поводженні дівчини. Зараз вона, наче, розгублена маленька дівчинка, яку застали за бридкою витівкою. 

       Хто ж цей чоловік, який своєю появою вмить розчавив її впевненість? 

     Чоловіку приблизно років сорок. Обличчя здається досить знайомим, але цього разу так швидко пригадати не вдалося. 

- Маріє! - промовляє він сухо, та знімає з себе піджак. - Я за тобою.

- Секунду. - бурмоче вона. - Мені треба дограти. 

      А вже за мить на її плечах опиняється його піджак.

- Дякую. - киває Маша і нарешті опановує себе. 

      “Від нього за кілометр несе впевненістю, владою та статусом.”, зауважую я про себе.

     Чомусь, зараз, спостерігаючи за ними, уява яскраво малює красиву ляльку, яка на певний час відмовилася “грати” по його правилам і за це буде жорстоко покарана. Думаєте перебільшую? Можливо! Принаймні, якщо чесно, дуже хочу помилятися…

- Ви всі неймовірні, було дуже приємно грати з Вами! - вигукує вона емоційно, та розкриває свої карти, а потім швидко починає збирати гроші, набиваючи ними повні жмені.

- Окрема вдячність, Вам Едуарде! - звертається до нього, та швидко перемикається на власні справи.

     “Про те, що я витягнув її з води, звичайно, ні слова! Ось вона дяка! Я б і не згадав, якби вона не стала “розсипатися” перед тим Педуардом! Цікаво, за що саме дякує, за коротку спідницю, що аж сідницями світить в ній? Чи за топ? Звичайно, всі присутні чоловіки зацінили!”, - щось забагато емоцій, зауважив я про себе.

      Спостерігаю за рухами Марії, наче знаходжуся під гіпнозом. Мить і мара розвіялася, а дівчина зникла з виграшем, як її і не було в цій кімнаті. 

       Відкидаюся на спинку стільця і посміхаюся, все ще тримаючи в руках виграшну комбінацію. 

- От же ж! - тихо промовляю. - Обвела навколо пальця, ніхто навіть кліпнути не встиг. 

      “То що ж це за парочка така?”, - все ще намагаюся пригадати я.

      Але все ж таки мене більше цікавить ця пройдисвітка!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍