Fata Morgana - Голос за стіною. Записки з театру, Fata Morgana

Першим розтягнувся в усмішці чорнявий актор, якого звали Іваном, перезирнувся зі своєю сестрою, Надійкою. Ланцюжок тих самих поглядів пробіг і обличчями кирпатих драматургів-постановників і юних костюмерів. Загадковий вираз у їхніх очах був єдиним об’єднаним організмом. Вони були справжньою командою, яка була готова дружнім гуртом поринути у чергову відчайдушну ризиковану пригоду.

І я мала честь стати частиною цієї команди.

— В ім’я штуки! – скрикнув зненацька Василь підкинувши догори капелюха.

Привітали його дружнім гулом. 

А я вперше за цілісіньке життя відчула себе частиною дружньої родини.

Додому повернулася пізно. Мої тепер любі товариші тепло попрощалися зі мною та добули мало не кровну клятву прийти завтра на ще одне, останнє обговорення та першу репетицію. До мого під’їзду мене люб’язно провів стомлений, трохи зім’ятий та потяганий, але цілком задоволений Василь. Перед тим, як ми подалися кожен у свій бік, він галантно і, підозрюю навмисне голосно поцілував мою долоню, пообіцявши, що якщо за місяць на нашому першому виступі у столичному театрі я зіграю ідеально, то, нехай вже так, він одружиться зі мною. 

На його щиросердну пропозицію я зі сміхом відповіла, що навмисне гратиму просто жахливо, на що Василь сказав з інтонаціями великого мученика:

— Ви, жорстока, Маріє.

Нарешті зайшовши до своєї кімнати, я розпласталась на вузькому ліжку, навіть не роззуваючись, та вимучено зітхнула, хоча на вустах грала найсправжніша усмішка.

— Ну то як, складаються справи? – почув моє мученицьке стогнання Гнат. – Тебе взяли кудись?

— Ні. Знову відмовили. – кажу, не припиняючи щасливо шкіритись.

У Гнатовому голосі теж почулася усмішка, коли він підозріло зауважив:

— Але голос у тебе веселий. Що ж сталося?

— Ну-у... Ми об’єдналися з такими ж невдахами, і вирішили створити власний театр.

— То це ж чудово! Вітаю, Марічко. – чую його лагідний та сповнений тої ж надії, що й вона була у мене, шепіт. Тієї секунди більше за все мені хотілося обійняти його і сміятися, мов мале задоволене ярмарковою цукеркою дівча, повиснувши на плечах когось рідного й доброго. Але це тривало лиш мить, наступної ж Гнат, розвіюючи мої марення, весело поцікавився: – То який план у невдах?

— Найпровальніший та найкращий водночас.

І я поквапилася поділитися з ним ідеєю нашого місцевого генія Василя. 

У Закрий Рота мався хороший знайомий його поганого знайомого, що мав у своєму власництві приміщення театру і за сумісництвом був так званим “королем нереалізованого королівства”, як виразився сьогодні Василь. А все тому, що цей власник, за словами все того ж Василя, у мистецтві був рідкісним нездарою, який ну зовсім не тямив у театрі через що більшість його труп або остаточно розорялися, згниваючи у злиднях, або й зовсім втікали від нього до Харкова чи Львова.

Словом, деспотичний такий пан. Та Василь запевнив нас усіх, що з Божою поміччю зумів умовити власника того театрику на досить хитру угоду. На сцені театру пана Коваля під керівництвом чесного й шляхетного пана Василя Шевчука повинна поставитися п’єса за мотивами “Лісової пісні” Лесі Українки, бо на п’єсу самого Василя власник театру не погодився, зазначивши його твір як “рідкісну дурницю”. 

Якщо вистава викличе очікувану від публіки реакцію у вигляді щирого визнання, наша трупа займе місце основної у цьому театрі і буде працювати не в залежності від правок його власника, але розділятиме з ним більшу половину зароблених коштів. І хоч Василь впевнено заперечував інакші обставини, але все ж якщо наша прем’єра виявиться провальною... 

Ми будемо винні Ковалю суму ціною у кошт розпроданих квитків, як компенсацію за його витрачений час та ресурси на таких нездар як ми. І Коваль щиро сподівається на наш провал.

Та ні Василь, ні будь-хто з нашої команди не збирається допустити цього.

***

За тиждень після того, як я приєдналася до трупи Василя на кличку Закрий Рота ми почали проводити репетиції прямо у театрі, на який покладали просто неземні надії. Ми буквально молилися на кожну дошку паркету на сцені та кожну нитку куліс, аби у нас все вийшло якнайкраще. 

Часом ми не розходилися додому до пізньої ночі або навіть затримувалися у приміщенні театру до самого ранку, безперервно відшліфовуючи кожнісіньке слово та повсяк час вносячи якісь правки.

Веселий та страшенно кумедний, а часами навіть не серйозний Василь виявився справжнім лідером, вимогливим та відповідальним. Зосередженим на всіх дрібницях та справжнім експертом у своїй справі. Утім на сцені не було й без мимохідних веселощів, на які по не звичному похмурий та зібраний Василь тільки слабко піднімав кутики губ, вправно приховуючи усмішку.

Очікуваної роботи, за яку я б одразу отримувала плату, я не отримала. Тож до тих коштів, що залишилися в мене від спродуваних прикрас не прибувало, але я зумію викрутитися. Творчі люди ніколи не багаті на гроші. У них є набагато кращі коштовності.

Про все це, репетиції, кумедні ситуації з театру, вірних друзів, яких я віднайшла там, про маленькі перемоги та невдачі чи суперечки, незгоди та вдачі я із задоволенням розповідала Гнату щовечора, а іноді — щоночі, забуваючи часом про сон за розмовами з ним. І він слухав мене, відверто радіючи за нашу купку невдах, які мали на меті амбіційне й нахабне бажання підкорити собі цілий світ.

Через не місяць, а цілих два, бо підготовка до виступу затяглася, адже він був першим у столиці для Василя та його команди, за кілька годин до довгоочікуваної прем’єри я вчергове заговорилась із моїм любим привидом, який встиг стати страшенно дорогим моєму серцю. Не менше, ніж Василь чи Іван з Надійкою. Хоча, мабуть, за останні пів години я й набридла йому зі своїми сумнівами та переживаннями. І вже вкотре за цей день повторюю:

— Я так хвилююся! Знаєш, – тихіше додаю я, зав’язуючи комірець блузи, та замовкаю на коротку мить, засоромившись зненацька. – Було б так добре, якби ти теж міг прийти до мене на виставу.