Олександр Степанович Дерманський - Танок чугайстра

— Та, з них наїдку небагато. Я он схуд уже на сушку. — Чугайстр погладив себе по округлому череві.

— Я б не сказала, — заперечила я. — Ви нормальний і… і саме такий, як треба. А Вас Петром звати?

— Петром. Це ім’я мені ще від людського життя лишилося.

— То Ви знаєте, що були людиною?! А що іще пам’ятаєте?

— Знаю, що Петро, та й усе. А ви чого лісом ходите? Нявки он розперезалися — як сновиди шалиною кичерною шастають. А Несміяна — та взагалі немов із ланця зірвалася: скаженіє, нікому проходу не дає.

— Несміяна — це хто? — спитав Васько.

— Старша нявка, давня моя знайома. Ішли б ви краще додому, не вешталися без діла.

— А ми зовсім не без діла, — заперечив Іванко. — Є в нас діло.

— Ми Вам допомогти хочемо, — додала я.

— Принесли б вареників, ото була б мені допомога, а більше — що ви можете? — махнув волохатою рукою чугайстр.

— Можемо Вас назад на людину перетворити!

— Не смішно, — хмикнув Петро.

— А ми й не жартуємо, — відповіла я, — а знаємо як. Прийдіть лише на цю ж галяву вночі післязавтра. Якщо хочете, звичайно.

— Я-то хочу, однак щось мені не дуже ві- риться… Та що там балакати, давайте ліпше потанцюємо! Ану, малий, ставай до танцю! — гукнув він до Васька. — Ану ж, навчи Петра свойого танку хитромудрого!

— Можна! — заохотився Васько. — А Ви мене свого навчіть.

— О, то не жарт, — притупуючи, пішов по колу лісовик. — Не до снаги людині чугайстрів танок перейняти. Одначе ти, малий воробцю, утнеш. Най мене нявки лоскочуть, якщо не втнеш!

Чугайстр Петро зігнув руки в ліктях і підняв їх. Він ритмічно наближав лікоть до ліктя, одночасно дрібно притупував і присідав через кожні три кроки.

— Бачив, як чугайстри танцюють?! — викрикував він до Василька, виписуючи чималим круглим черевом дивні півкола в різні боки.

— Дивіться, як треба! — навчав чугайстра мій братик. — П’ятка — носок, п’ятка — носок!..

— У-ух, у-ух! — примовляв чугайстр. — Сперло дух! Ще разок: п’ятка — носок!..

— Ану ж, давайте, — розійшовся Васько, — не відставайте!..

— Тихо! — Лісовик зупинився і схопив Васьказа плече. — А-а-пчхи-и-и! Чую нявок. Зо троє. І Несміяна з ними, в неї… апчхи-и!.. особливий, яблучний дух. Шуруйте хутенько он поза тими смереками додому… — Петро підштовхнув малого в бік стежки. — Бігом: вони вже близенько. Іншим разом довчиш мене. Біжіть, я їх… апчхи-и!.. затримаю…

З протилежного боку галявини чулася чиясь м’яка хода.

— Не забудьте про післязавтра! — нагадала я Петрові й разом з хлопцями гулькнула в чагарі.

8

Увечері примчав захеканий Іванко.

— Пі…пішов! Узяв… ху-ух… колоду карт і пішов.

— Дід?

— Ага, дід. Точно.

— Васька не беремо з собою, — стиха мовила я. — Ходімо швидше, поки він у кімнаті чугайстрів танок тренує…

Ми з Іванком кралися до мольфарового подвір’я нагинці попід самим парканом. Надворі вже сутеніло. Над лісом збиралися густі важелезні хмари. Вітер клубочив їх над верховіттями, і здавалося, ніби хтось порозвішував у вечірньому небі обшарпані

сірі рядна. Подеколи вони затуляли місяць і кругом робилося поночі.

Ми підійшли до хвіртки.

— Вони завжди грають у дурня на ґанку, — сказав Іванко. — Просто перед ухідними дверима. Тому прослизнути повз Стефана не зможемо. Мусимо придумати, як потрапити в хату.

— Крізь вікно! — осяйнуло мене. — Залізьмо до хати вікном!

— Голова, Лілько! — похвалив мене Іванко. — Гайда…

Якраз рипнули хатні двері й на ґанок вийшли Іванків дідуньо та мольфар. Вони сіли за столик один напроти одного й почали ретельно тасувати карти. На стіні яскраво світила лампочка, а довкруж неї, немов заворожені, літали нічні метелики. Крилаті комахи виписували нерівні петлі, й увесь їхній заплутаний рух скидався на первісний, таємничий, дикунський танок довкола багаття.

Стефан розкурив люльку — і дим з неї, тут-таки розчинившись у світлі лампи, додав ще більшої магічності метеликовим танцям.

Зайняті картами, діди не помітили, як ми проскочили на подвір’я і шаснули за хату.

Там було два вікна. Іванко вхопився руками за підвіконня ближчого з них, а ногами став на виступ підмурівка. В кімнаті світилося, тому було легко розгледіти, що в ній є.

— Бачу сопілку! — мало не викрикнув на радощах Іванко. — Он на серванті лежить. Я миттю.

Він спробував штовхнути вікно, але те не піддалося.

— У-у… — з досадою скривився хлопчик. — Зсередини защіпнуте…

— А що робити? — спитала я.

— Зараз кватирку спробую, — відповів Іванко і штовхнув кватирку.

Вона прочинилась, але з таким жахливим рипінням, що, здавалося, його почули всі Карпати, не те що мольфар.

Ми позаклякали, хто де був, і просиділи нерухомі хвилин п’ять, очікуючи з’яви Стефана і страшної його, мольфарської, кари. Хто б міг подумати, що мені доведеться щось у когось красти!

Та чарівник не прийшов за хату й не викрив нас. Певно, він сидів на веранді й думав, як би роздати собі всі чотири тузи. Яка ж усе-таки захоплива гра в дурня! Якось обов’язково навчуся. А то ми з Васьком усе в «п’яницю» й у «відьму» ріжемось.

— Я поліз, — нарешті наважився Іванко й почав тиснутися у кватирку.

Спершу все йшло гаразд. Іванко просунув у кімнату голову, за нею — одне плече, потім друге… Ззовні лишалася його нижня частина. Іванко почав соватися й крутитись у кватирці, але далі справа чомусь не йшла. Він зачеберяв у повітрі ногами й повис, ніби не знав, що для нього краще: лишитися надворі чи опинитися зрештою в хаті чарівника.

— Що там? — спитала я.

— Застряг, — глухо відповіла з хати Іванкова верхня частина. Нижня тим часом ще дужче заметляла ногами.

— Не махай ногами, я тобі допоможу, — попросила я, зіп’явшись на фундамент, і вхопила Іванка за ноги.

Я, що було сили, почала штовхати друга до кімнати, та він стирчав без руху й досередини явно не хотів. Тоді я вирішила тягнути Іванка назад. Та і назад він не тягнувся. Хіба ж могла я однією рукою триматись за підвіконня, а другою вицупити з кватирки майже дорослого хлопця?! Тут я чомусь згадала ведмедика Вінні-Пуха, який колись застряг у Кроликовій норі. Але ж Кролик був його другом і не збирався перетворювати свого гостя на нижчу істоту. Наприклад, на медузу. Я тут-таки уявила Іванка-медузу, що стримить у кватирці.

Злізла з фундаменту й заплакала від безпорадності. Що тепер робити? Зараз мольфар прийде і перетворить нас обох на якусь бридоту. Іванко не зможе втекти, а я теж лишуся на